Де твій дім, Одіссею? - Тимофій Гаврилов

верталися, латані і церовані, відреставровані й оновлені, заповзали під мости і в закапелки, в метрополітени і на горища відселених будинків, в Каналізацію і в Парк Культури. Місію було виконано.

Clever forever

— Чому ви купуєте CLEVER FOREVER?

— Хвилиночку. А Ви маєте дозвіл на інтерв’ю?

— Ми живемо в демократії.

— Відколи?

— Щонайменше сторіччя.

— Ви жартуєте.

— І не думаємо. Ми проводимо опитування громадян.

— Це так важливо?

— Інакше ми не проводили б.

— Невже туалетний папір важливіший, ніж права людини?

— М’який туалетний папір — фундаментальне право.

— Невже туалетний папір важливіший, ніж мир на Близькому Сході?

— Без туалетного паперу шанси на мир примарні.

— Невже туалетний папір важливіший, ніж забезпечення мільярда людей питтєвою водою, якої вони не мають?

— Туалетний папір — символ цивілізації, він — понаднаціональний. Універсальний. Як і наш пральний порошок, до речі.

— Ну, то чого Ви?

— Ми опитуємо.

— І багатьох Ви вже опитали?

— Чотирьох.

— І як результати?

— Про результат говорити зарано.

— Чому? В демократії важить думка кожної людини.

— Тому ми й хочемо Вас почути.

— Що Ви хочете почути?

— Вашу думку.

— Про що?

— Про «CLEVER FOREVER», нашу нову марку, гордість виробника.

— А що тут можна думати? Купуєш і використовуєш за призначенням.

— І як?

— Що, як?

— Використовується?

— В кого як.

— А особисто у Вас?

— Вистачає на пів місяця.

— Невже?

— Не розумію.

— Так довго?

— Хіба це довго?

— А скільки, по-Вашому, «довго»?

— Ну, бодай два-три місяці.

— Жартуєте.

— Навіть не думаю.

— Ну а як Вам якість?

— Маєте на увазі квіточки-естампики?

— Не квіточки-естампики, а, наприклад, міцність-м’якість?

— Всіляко буває.

— Поясніть, будь ласка.

— Та ласкаво прошу.

— Ну то як?

— Щоб міцні, то не дуже.

— В порівнянні з іншими?

— Іншими не користуюся.

— І ніколи не користувалися?

— Чому ж не користувався? Користувався.

— І яке Ваше порівняння?

— Яке там може бути порівняння. То був жах. Суцільний жах на вулиці В’язів.

— А тепер?

— Тепер цілком інша річ. Але, все-таки, скажіть мені: хіба Ви не маєте актуальніших тем? Хіба не маєте більше про що питати?

— Хіба в Вашій країні таких запитань не ставлять?

— В нашій країні взагалі запитань не ставлять.

— Як це?

— Не ставлять і край.

— Зате в нас — суспільство відкрите й демократичне. Ми не цураємося жодних тем, якими б гострими вони не були.

— Ми лише на шляху до такої розкоші. В нас мають значення інші філософські категорії — висока духовність, тисячолітня культура, мовне питання, дешевий газ, зрештою, саркофаг.

— Хвилиночку, який ще саркофаг?

— Тутан-Хамона, першого астронавта. Тому ніхто таких запитань не ставив би.

— А які ставили б?

— Наприклад, чи влаштовує, що вже три дні падає дощ.

— І що б Ви відповіли?

— Я б відповів: «Ні, не влаштовує. Цьому дощу слід покласти, нарешті, край».

— І хто, на Вашу думку, мав би покласти край?

— Як хто? Уряд! Парламент мусить прийняти відповідний закон. Уряд його повинен виконувати. Відновити візи. Затримувати хмари відразу на кордоні й відсилати туди, звідки прийшли. Все дуже просто — потрібне лише бажання. Належить негайно задіяти бездіяльні комунальні служби, всю повноту відповідальності покласти на Міністра Сонця й Дощу, створити слідчу комісію, яка разом з профільним комітетом парламенту в десятиденний термін зобов’яжеться вияснити ситуацію і напрацювати законодавчу базу.

— Дякуємо за інтерв’ю. З таким дотепним співрозмовником нам уже давно не доводилося спілкуватися.

— Дякую за комплімент.

Shoe polish

Згадка про дощ не була даремною. Він падав, і падав, і не було на нього ради, лив вечорами і вночі, хльостав уранці і сік цілий день. Ріки виходили з берегів, вода рвала дамби. Падали верби й тополі і, підхоплені течією, зникали у щільній ширмі дощу, крізь який годі було щось побачити.

Так завжди — наче в хованках: шукаєш — немає, облишаєш — з’являється. Я вдав, що облишив, і відразу на іншому боці вулиці побачив її, котра виросла з-під землі — не дивно: на такому дощі будь-що може вирости, і взуттєва крамниця, і Спаська вежа; виринувши нізвідки, вона нікуди не зникала; світилося світло, кольорові неончики, усміхалися купідончики, а над входом баламкався на вітрі й дощі металевий чобіт; вітрина, навскоси, знизу вгору і згори вниз, була обклеєна наївною й амбітною рекламою, в ній упізнавався почерк поета-невдахи, якого Молох Індустрії приневолив і поставив на службу, де він і волочив жалюгідненьке існуваннячко, зрадивши Поезію, якої ніколи до пуття й не тямив. БЕЗ ВЗУТТЯ НЕМА ЖИТТЯ; ВЗУЙ ЧЕРЕВИК, ДО ЯКОГО ЗВИК; ДОБРІ МЕШТИ З БУДАПЕШТА; НЕ ЗРАДЬ ЛЛОЙДА, ПРОЙДО! МОДА І СТИЛЬ НА СТО ТИСЯЧ МИЛЬ; ЛЕГКІ САНДАЛІ — ВЗУВ І ЙДЕШ ДАЛІ; МОКРОСТУПИ — ЗЛИВА ДО ДУПИ; САЛАМАНДРИ В ДАЛЕКІ МАНДРИ; СПРАВЖНЯ ШКІРА, НЕВІРО! В МЕШТАХ ПОППЕРА ПРЯМО В ОПЕРУ; ЧЕРВОНІ САП’ЯНЦІ — ЧАРІВНІЙ ПАНЯНЦІ; ТУФЛІ ВІД «АРА» — РОЗКІШНА ПАРА; АДІДАС — ЗАВІТАЙ ДО НАС; КРОСІВКИ НА НОГИ — І ДО ПЕРЕМОГИ; ВИРОБНИКА ЗНАЙ — БАНЗАЙ! Зарябіло в очах і завертілося в голові, довелося зупинитися і перевести подих, полічити до десяти і тоді рушити далі, у двері, що відчинилися, мов печера перед Алі-Бабою. Їх не треба було смикати і штовхати, PULL-PUSH, не треба було проказувати чарівного слова, вони відкривалися так, самі по собі.

— Ви бажаєте?

— Так, бажаю!

— І що ж Ви бажаєте?

— Ґумаки.

— Well, ми маємо ґумаки от кутюр.

— Мені від дощу.

— Звісно, від дощу. No problem.

— І пошвидше.

— Сію мінуту. Маша, слыш, там какой-то хрыч пришёл, сапоги спрашивает. Проходьте, сідайте, зараз вас обслужать. Multo bene.

— Grazie.

— Tutto frutto.

— Au revoir.

— Да, резервуар.

У крамниці панувала мертва тиша, я йшов до ослінчика, на який мені було шляхетним помахом вказано, у моїх клятих мештах зрадливо й несамовито чвакало. На збадьорення мого все ще гнітючого настрою залунала музика, на підкоченому поруч столику опинилося шампанське і келихи, я сів, розшнурував мешти, зняв їх і вилив брудну від розмоченої фарби воду, на підлозі утворилися дві калюжі, більша і менша — один мешт протікав більше, інший менше.

— Ксена, принцеса-воїн,