Де твій дім, Одіссею? - Тимофій Гаврилов

з якої його догодовували в грудному і вигодовували в післягрудному віці. «Сто літ перед сьогодні», — казав він саморозчулено, і я, зізнаюся, теж розчулився. «Сто літ». — «Ціле сторіччя», — не знав, що відповісти, я, втираючи непрохані сльози. «Там — секрет мого генія, — він потряс пляшчиною, в якій бовталися рештки крамничного молока — настільки розбавленого, що нагадувало сивуху. — І довголіття». «Джин», — укинув я. «Не джин, — запротестував він ображено. — Я, молодий чоловіче, непитущий». «Ні-ні, — заквапився я, приєднуючись до його протесту. — Я мав на увазі доброго духа». «Янгола», — втішився він. «Джерело вічної молодості», — підхопив я. «Сто років, — знову казав він і додавав. — Завдяки їй я пережив усю ту чуму». «Неймовірно», — дивувався я. «Власне», — пожвавлювався він. На тій синій пляшці, що нічим особливим, крім кольору й історій, пов’язаних із нею, властиво однієї — приватної історії професора Теревенченка, його злету, що не зазнав падіння, не вирізнялася, було виведено рельєфними скляними літерами NIEDERÖSTERREICHISCHE MILCH.

Атмосферна парова машина Томаса Ньюкамена. Вона займала дві третини комори, завозив я її частинами, вночі, взятою в лізинґ вантажівкою. Задля того, щоб її поремонтувати, я влаштувався гутником на склодувний завод, вечорами, коли робітники йшли домів і приміщення порожніло, я роздмухував піч і дув, доки видув колбу, якої бракувало. Я її прилаштував, і вона першого ж разу трісла, розлетівшись на міріади дрібних гострих друзок. Я зрозумів, що переоцінив свої інженерно-конструкторські здібності і що замість скла треба було дути алюміній, що я й зробив, до речі, в тій самій доменній печі, яка залишилася після реставрації Sholes & Glidden. Довелося змінити систему комунікацій, що забезпечувала життєдіяльність будинку. Моєю мрією було запустити її. Моєю солодкою візією було, як вона починає працювати, чухкати й пахкати, як багатоповерховий будинок-корабель відривається від навколишнього бетону й асфальту і вирушає у велике плавання, як прокидаються мешканці, як зачудовано виглядають із вікон, заспано і роззявленорото запитуючи: «Куди тримаємо курс, капітане?», і як я їм відповідаю: «Тримаємо, ідіотики!»

Моїй корабельній фантазії, на жаль, не судилось здійснитися через згаданий всує автомобільний двигун, який розніс дім раніше, ніж я встиг відшвартувати канати. Звісно, були в коморі й інші цікавинки — але хіба всіх їх можливо перелічити? Та й сенс який?

Літературний Будинок

Були й інші часи, коли я, далекий від поезії і близький до прози, перебивався окрайцем черствого хліба і водою з фонтана, яку ділив з голубами, диким щавлем біля схилу і псутими овочами, що їх галайкливі ринкові торгівці викидали ввечері на смітник і за які доводилося конкурувати з пацюками, поголів’я яких налічувало з кільканадцять мільйонів, однак достеменно їхньої кількості не знав ніхто, бо хто б і як мав здійснити перепис цього бридкого, голохвостого, нахабного й полохливого населення? В ті інші часи, які настали після того, як завалився будинок разом із квартирою і коморою, разом з усіма квартирами і коморами і трьома під’їздами з дашками, так і не перетворившись на корабель, що вирушає у плавання, поховавши мій скромний музей і поставивши хрест на експериментах та інженерних фантазіях, мені доводилося не з медом, скрута і скруха запопадали частіше, ніж того баглося б.

У ті часи я, далекий від літератури, як тільки може бути далекою людина, почав навідуватися в Літературний Будинок, де відбувалися читання, презентації й обговорювання книжок, демонстрування слайдів і документальних фільмів, відкриття вернісажів і закриття сезонів, автографні сесії і вечори пам’яті. Туди ходив не тільки я, а й навколишні волоцюги, адже то був чи не єдиний Літературний Будинок suis generi, де після кожного заходу частували канапками і наливали біле й червоне вино, фруктові соки і мінеральну воду.

Волоцюг знали в обличчя, вони приходили під кінець, щоразу ті самі, зрештою, їх неважко було розпізнати, вони навіть не йшли до зали, не заглядали за доричну колону, їм було байдуже, хто там зараз вимахується й ексгібіціонується, вони не завдавали собі клопоту, прямуючи відразу до застеленого білим обрусом частункового столу, й бувало так, що канапки й напої закінчувалися раніше, ніж імпреза, заради якої їх наготували. З цих зрозумілих причин непроханих гостей не любили, можна сказати, ненавиділи, намагаючись не впускати, проти чого одні з них протестували лунким пердінням, інші ж незворушно сунули далі, так що їхнім виштовхувачам не залишалося нічого іншого, як капітулювати.

Мене ніхто не витурював, я знав честь і приходив на початку, сідав на одну з останніх лав, якомога останнішу і бажано скраю, поближче до фуршетного кутка, мені збивалася слинка і кишки грали марш Радецького — того самого, на вулиці якого моя знайома з далекої минулини втелющилася у дерево, однак я мужньо терпів і уважно слухав, мій одяг ще не встиг пошарпатися і не зносився так, щоб мене можна було впізнати, крім того, я намагався стежити за собою, мився по туалетах у різних фаст-фудах, піцеріях і макдональдзах, а відколи в них запровадили код на клозетних дверях, я підбирав необачно забуті і просто залишені через непотрібність чеки, на яких вишукував достокляту комбінацію цифр, я купався у водах ріки, від ранньої провесіні до пізньої осені, це йшло на користь, я гартувався й генерувався, холодні краплі змінювали погляд на життя, налаштовували на повільність і філософськість, забирали поспіх і метушню. Сідаючи й слухаючи, я довідувався щось нове, цікавого, щоправда, траплялося рідко й мало, зазвичай усе зводилося до жалюгідного самовимахування, за яке ще й платили, як я невдовзі переконався, добрячий гонорар, тоді як навколо, за кілька тисяч кілометрів люди пухли і помирали з голоду, а може, і в сусідньому підворітті. Я сидів і терпів, зносив усю цю наругу, дитинячу маячню підстаркуватих юнців і облудних, що плуталися у власній брехні, телиць. Тут було, як-не-як, тепло і затишно, гріли батареї і світили лампи, і коли імпреза добігала кінця, між останніми репліками й аплодисментами я підводився і, вдаючи, що найголовніше уже почув, повагом наближався до заповітного столу, властивої мети мого у цьому приміщенні тимчасового перебування.

Іноземний поет

Одного разу сюди привезли іноземного поета. Фундація його батьківщини влаштувала йому міжнародне турне, і Літературний Будинок входив у схему маршруту. Дбаючи про своїх поетів, фундація розіслала тисячі запрошень, вклавши до конвертів по непретензійній банкноті на, як мовилося, транспортні витрати; її референти поширювали чутки про значущість, про те, що іноземний поет напрочуд зайнятий і не піддається спокусам, його не цікавить слава й