Біле Ікло - Джек Лондон

— Сьогодні ти не питимеш кави, — сказав Генрі.

— Невже скінчилася? — стурбовано запитав Білл.

— Ні, не скінчилась.

— Боїшся за мій шлунок?

— Ні, не боюся.

Білл аж почервонів об гніву.

— То, може, поясниш у чому заморока?

— Спенкер зник, — відказав Генрі.

З упокореним виглядом приголомшений Білл обернувся й полічив собак.

— Як це сталося? — байдуже запитав він.

Генрі знизав плечима.

— Не знаю. Либонь, Одновухий перегриз йому ременя. Сам він аж ніяк не міг цього зробити.

— Проклятущий собацюра, — повільно й спокійно промовив Білл, не виявляючи люті, що клекотіла в ньому. — Не міг дістати свого ременя, то в Спенкера перегриз!

— Ну, Спенкерові тепер байдуже. Перетравлюється десь у шлунках щонайменше двадцятьох вовків. — Таку епітафію виголосив Генрі третьому собаці. — Випий кави, Білле.

Але той похитав головою.

— Та випий же, — наполягав Генрі, взявши кавника.

Білл відсунув свій кухоль.

— Слів на вітер не кидаю! Сказав, що не питиму, якщо пропаде хоч один собака, — і не питиму.

— А смачна ж сьогодні кава, запашна, як ніколи, — зваблював його Генрі.

Та Білл затято жував сухий сніданок, присмачуючи його соковитими прокльонами на адресу Одновухого, що утнув таке.

— Сьогодні на ніч прив’яжу їх усіх поодинці, припну так, щоб не дістали одне одного, — сказав Білл, коли вони вирушили в дорогу.

Пройшовши кроків зі сто, Генрі нагнувся й підняв якийсь предмет, що потрапив йому під лижі. У пітьмі він не міг його розгледіти, та навпомацки таки впізнав, і жбурнув назад, та так, що він стукнув об сани й відскочив просто Біллові на лижі.

— Може, це тобі згодиться! — гукнув Генрі.

Білл аж зойкнув. Все, що лишилося від Спенкера, — оцупок, до якого той був прив’язаний.

— Начисто зжерли, — сказав Білл, — із усіма бебехами. Навіть ременів на ломаці не лишили. Добряче ж вони зголодніли, Генрі… Не дай, Боже, й до нас доберуться.

Генрі зухвало зареготав.

— Правда, вовки за мною ще не ганялися, але бувало й гірше, і нічого — бачиш, живий. Десятка настирливих звірюк ще недостатньо, щоб доконати твого покірного слугу, Білле!

— Не знаю, не знаю… — зловісно пробурмотів товариш.

— Ну то потім дізнаєшся, коли будемо під’їжджати до Мак-Геррі.

— Щось не дуже в це віриться, — затявся на своєму Білл.

— Просто ти охляв та й годі, — рішуче заявив Генрі. — Треба тобі хіни прийняти. Ось тільки доберемось до Мак-Геррі, я тобі добренну порцію вгачу.

Білл щось буркнув і замовк, поринувши у роздуми. День минув, як і всі попередні. Розвиднилося о дев’ятій. О дванадцятій обрій на півдні порожевів од прихованого сонця, потім запало холодне похмуре надвечір’я, далі присмерки, а за три години мандрівників огорнула ніч.

Коли сонце зробило марну спробу виглянути з-за обрію, Білл дістав із саней свою рушницю й сказав:

— Ти не зупиняйся, Генрі, а я піду гляну, що там коїться.

— Краще ти тримайся саней, — запротестував Генрі. — У тебе всього три набої. Хтозна, що може статися…

— А тепер хто скімлить? — переможно запитав Білл.

Генрі промовчав і пішов далі сам, раз по разу тривожно озираючись туди, де зник його товариш. За годину, пройшовши навпростець, Білл наздогнав сани.

— Вони порозбігалися і никають скрізь, але й від нас не відстають, — шукають здобичі. Вони, бач, певні, що ми їхніх зубів не уникнемо, і знають, що треба трохи почекати. А тим часом нишпорять поблизу, щоб чимось поживитись.

— Ти хочеш сказати, їм здається, що ми від них нікуди не дінемось, тобто не втечемо, — поправив Генрі з притиском.

Та Білл не слухав його.

— Я деяких бачив — худющі! Напевно, давно їм нічого не перепадало, крім Фетті, Фрога й Спенкера. А зграя велика, з’їли й не відчули. Охляли, що далі нікуди. Ребра, як пральна дошка, а животи до самого хребта позападали. Одне слово, дійшли до краю. От-от почнуть казитися з голоду, й тоді начувайся, забудуть про страх!

За кілька хвилин Генрі, що йшов тепер за саньми, застережливо свиснув.

Білл оглянувся й спокійно зупинив собак. Зовсім на видноті, за поворотом, на тій самій дорозі, де вони щойно пройшли, по їхніх свіжих слідах біг сухорлявий пухнастий звір. Принюхуючись до снігу, він біг легко і вправно. Коли люди зупинилися, зупинився й він, витягнувши морду й втягуючи тремтячими ніздрями людський запах, що долинав до нього.

— Вона. Вовчиця, — сказав Білл.

Собаки полягали на сніг. Він обійшов їх і став біля саней. Обидва стежили за чудернацьким звіром, що вже кілька днів переслідував їх і знищив половину запряжки.

Зачекавши й роззирнувшись, звір підбіг на кілька футів уперед. Він повторював цей маневр, аж поки підійшов до саней ярдів на сто, потім зупинився біля ялин, підняв морду й, водячи носом, почав уважно стежити за людьми. У цьому погляді було щось тужливе — то був собачий погляд без тіні собачої відданості. Це була туга, породжена голодом, жорстоким, як вовчі ікла, безжалісним, як холоднеча.

Звір був завеликий, як на вовка, дуже худий, та напевне належав до найбільших представників своєї породи.

— Футів два з половиною зростом, — визначив Генрі, — і, либонь, не менше як п’ять футів до хвоста.

— Не зовсім звичайної масті для вовка, — сказав Білл. — Я зроду не бачив рудих вовків. А цей якийсь червонясто-коричневий.

Білл помилявся. Хутро у звіра було таки вовче. Переважав у ньому сірий колір з легким червонястим відтінком, який то з’являється, то зникає, вводячи в оману. Звичайнісіньке сіре хутро нараз мінилося якимось мідним рудуватим кольором, якому й назви не добереш.

— Справжнісінька їздова лайка, тільки трохи більша за ескімоського собаку, — сказав Білл. — Я б не здивувався, якби він раптом хвостом завиляв. Гей, ти, псюхо! — гукнув він. — Підійди-но сюди… Як там тебе!

— Анітрохи не боїться, — засміявся Генрі.

Білл крикнув голосніше й погрозив звірові кулаком, одначе той не виявляв ніякого страху й тільки ще більше насторожився. Він продовжував дивитися на них усе з тим же нещадним голодним сумом. Перед ним було м’ясо, а він голодував. І якби в нього тільки вистачило духу, то він кинувся б на людей і зжер їх.

— Слухай, Генрі, — сказав Білл, несвідомо притишивши голос до шепоту. — В нас три набої. З такої відстані постріл певний. Тут не схибиш. Трьох собак наче й не було, треба ж покласти цьому край. Що ти скажеш?

Генрі кивнув головою на знак згоди.

Білл обережно витяг рушницю із саней, підняв було, але не встиг і націлитись, як вовчиця стрибнула вбік і зникла серед ялин. Друзі глянули один на одного. Генрі промовисто свиснув.

— Як це мені зразу не спало