Біле Ікло - Джек Лондон
— Тільки далеко не відходь, — порадив Генрі. — Як накинуться на тебе всією зграєю, то три набої тобі допоможуть, як мертвому кадило. Вовки дуже голодні, тож дивися, Білле, пильнуй!
Цього вечора отаборились рано. Три собаки не могли тягти сани так швидко й так довго, як шестеро, й хутко виснажувалися. Чоловіки теж рано повкладалися спати, а Білл, перш ніж залізти під укривало, поприв’язував собак так, щоб вони не могли дістати один одного.
Але вовки осміліли й уночі не раз будили людей. Вони підходили так близько, що собаки починали казитися від страху, і, щоб тримати знахабнілих хижаків на відстані, доводилося весь час підкладати дров у багаття.
— Я чув, як матроси розповідають про акул, що люблять плавати за кораблями, — зауважив Білл, підкинувши хмизу в багаття і забираючись під ковдру. — А вовки — це сухопутні акули. Це не прогулянка, вони своє знають краще за нас із тобою. Зжеруть вони нас, Генрі. Таки зжеруть.
— Тебе вже наполовину зжерли, якщо ти таке плетеш, — відрубав Генрі. — Хто боїться різки, того все одно, що відшмагали. Так і ти — все одно, що вже у вовчих зубах.
— Вони жерли й не таких, як ми з тобою, — відповів Білл.
— Досить скімлити! Набридло вже!
Генрі сердито перевернувся на другий бік, дивуючись, що Білл промовчав. Це зовсім на нього не схоже, тому що різкі слова легко виводили його із себе. Генрі довго думав про це, перш ніж заснути. Його останньою думкою, коли вже злипались повіки, була думка про те, що Білл засумував і треба його завтра якось розважити.
Розділ третій
Пісня голоду
Ранок почався щасливо. За ніч не пропав жоден собака, і Генрі з Біллом бадьоро вирушили в дорогу серед безгоміння, мороку й холоду, що поглинав їх. Білл, здавалося, забув про свої тривожні передчуття, що мучили його напередодні, і навіть жартував із собаками, аж пополудні на одному з поворотів перекинулися сани. Усе збилося в купу. Перевернувшись, сани застряли між деревом і величезною каменюкою, тож довелося розпрягти собак, щоб довести все до ладу. Нахилившись над санями, чоловіки силкувалися підняти їх, аж раптом Генрі побачив, що Одновухий біжить убік.
— Назад, Одновухий! — крикнув він, кидаючи сани й обертаючись до собаки.
Та Одновухий чкурнув ще швидше, волочачи по снігу посторонки. А там, на щойно пройденій ними дорозі, чекала на нього вовчиця. Наближаючись до неї, Одновухий наставив вуха й уже не біг, а йшов легкою ходою. Потім зупинився. Він дивився на неї ласо, але недовірливо і з острахом. А вона щирила зуби, начебто всміхаючись йому, потім зробила кілька грайливих стрибків і зупинилася, ніби залицяючись до нього. Одновухий підійшов ближче. Він був ще насторожений, вуха настовбурчені, голова і хвіст високо задерті.
Він сягнув носом — обнюхатися з нею, але вовчиця, кокетуючи, подалася назад. Щоразу, як він підступав на крок ближче, вона відступала назад. Крок за кроком вовчиця манила Одновухого за собою, далі й далі від людей, надійних його захисників. Якоїсь миті він завагався, певне, в голові майнула підозра — він обернув голову й глянув на перекинуті сани, на своїх товаришів із запряжки й на двох людей, що гукали його.
Та якщо й було в нього щось таке на думці, то вовчиця вмить розвіяла всю його нерішучість: вона підійшла до нього, торкнулася носом, обнюхалася з ним і знову грайливо почала відходити далі й далі.
Тим часом Білл згадав про рушницю. Але вона лежала під перекинутими саньми. Поки Генрі допоміг йому підважити санки й дістати рушницю, Одновухий і вовчиця так близько підійшли одне до одного, що стріляти з такої відстані стало вже небезпечно.
Одновухий запізно второпав свою помилку. Ще не втямивши в чому річ, Білл і Генрі побачили, як він обернувся й помчав назад. А потім навперейми йому, під прямим кутом до дороги, величезними стрибками мчить з десяток худих сірих вовків. Умить де й поділася грайливість вовчиці — загарчавши, вона кинулася на Одновухого. Той відштовхнув її плечем і, побачивши, що дорога назад йому відрізана, рвонув по колу, намагаючись добігти до саней. Щохвилі прибігали вовки й приставали до погоні. Вовчиця мчала за Одновухим, тримаючись на відстані стрибка від нього.
— Куди ти? — раптом крикнув Генрі, схопивши товариша за плече.
Білл скинув його руку.
— Досить! — сказав він. — Більше вовки не візьмуть у нас жодного собаки! Я їм покажу.
З рушницею в руках він кинувся в чагарник, що облямовував річкове русло. Намір його був ясний: взявши сани за центр кола, яким гнав Одновухий, Білл розраховував перетяти це коло в тому пункті, куди погоня ще не сягнула. Серед білого дня з рушницею в руках можна було відігнати вовків і врятувати собаку.
— Обережніше, Білле! — крикнув йому навздогін Генрі. — Не ризикуй даремно!
Генрі сів на сани й почав чекати, що буде далі. Нічого іншого йому не лишалося. Білл незабаром зник з очей, та вряди-годи поміж кущів та ялин, що росли окремими купками, то з’являвся, то знову зникав Одновухий. Генрі зрозумів, що становище собаки безнадійне. Одновухий розумів небезпеку, але мусив бігти зовнішнім колом, тоді як зграя вовків мчала внутрішнім, коротшим. Навіть думати було годі, що Одновухий зможе настільки випередити своїх переслідувачів, що перетне їхній шлях і добереться до саней.
Ті лінії щохвилі могли зімкнутися. Генрі знав, що десь там, у снігах, за деревами й кущами от-от повинні зійтися зграя вовків, Одновухий і Білл.
Сталося це набагато швидше, ніж він очікував. Пролунав постріл, за ним ще два — один за одним, і Генрі зрозумів, що Білл вистріляв усі набої. Вслід за пострілами почулися вереск і голосне гарчання. Генрі розпізнав відчайдушне виття Одновухого і квиління вовка, мабуть, пораненого. І все. Гарчання стихло. Квиління завмерло. Над безлюдним краєм знову зависла тиша.
Генрі довго сидів на санях. Йому нічого було йти туди: зустріч Білла зі зграєю немовби відбулася в нього на очах. Тільки раз він схопився з місця й швидко добув із
