Біле Ікло - Джек Лондон
— Таки потяг половину, — скрикнув він, — зате уперіщив його добряче. Чув, як заверещав?
— Що за один? — спитав Генрі.
— Не розгледів. Можу тільки сказати, що й ноги, й паща, й хутро в нього є, як у кожного собаки.
— Мабуть, приручений вовк.
— Авжеж, приручений, чорти б його взяли, коли з’являється саме тоді, як годують собак, і хапає їхню пайку.
Цієї ночі, коли вони, пахкаючи люльками, сиділи після вечері на довгій скрині, кільце палаючих очей помітно звузилося.
— Хоч би яке стадо лосів сполохали та дали нам спокій, — сказав Білл.
Генрі пробурмотів щось не зовсім люб’язне, і хвилин двадцять вони сиділи мовчки: Генрі дивився на вогонь, а Білл на коло палаючих очей у пітьмі, що світилися зовсім близько від багаття.
— Якби це ми вже під’їжджали до Мак-Геррі… — знову почав Білл.
— Та замовкни зі своїм «якби»! Скиглій! — не втерпів Генрі. — В тебе просто печія, от і скімлиш. Випий соди — відразу полегшає, і мені з тобою буде веселіше.
Вранці Генрі проснувся від страшних прокльонів, що сипалися з Біллових уст. Він звівся на лікті й побачив, що його товариш стоїть серед собак біля розкладеного вогнища з піднесеними догори руками і з обуреним, аж перекривленим з гніву обличчям…
— Гей! — гукнув Генрі. — Що сталося?
— Фрог утік, — почув він у відповідь.
— Невже?
— Та кажу ж тобі — зник!
Генрі вискочив з-під покривала й кинувся до псів.
Перерахувавши їх уважно, він приєднав до прокльонів Білла й свої прокляття, які вони разом посилали тепер на адресу могутньої Дикої Землі, що забрала в них іще одного пса.
— Фрог був найдужчий з усієї запряжки, — нарешті спромігся сказати Білл.
— І розумний же! — додав Генрі.
Така була друга епітафія за ці два дні.
Сніданок був потьмарений втратою; потім четвірку собак запрягли в сани, щоб рушити далі. І цей день був точнісіньким повторенням багатьох попередніх. Подорожани мовчки брели сніговою пустелею. Мовчанку порушувало лише виття їхніх переслідувачів, що, мов примари, скрадалися за ними назирці. З настанням темряви, коли погоня, як і слід було сподіватися, наблизилася, виття лунало майже поруч; собаки тремтіли від страху, металися й заплутували посторонки, й це ще дужче гнітило людей.
— Ну, тепер уже нікуди не подінетеся, дурні тварюки, — задоволено сказав Білл на черговій зупинці, упоравшись зі своєю роботою.
Генрі облишив готувати вечерю й підійшов подивитися. Його товариш прив’язав собак до тички, як це роблять індіянці. Кожному собаці на шию він надів шкіряну петлю і до неї біля самої шиї, щоб собака не дістав зубами, прив’язав довгу грубу палицю, а кінець її прикріпив ременем до забитого в землю кілка. Отож собаки не могли перегризти ремінь біля шиї, а палиця заважала їм дістати зубами прив’язь, щоб перегризти біля кілка.
Генрі схвально кивнув головою.
— Тільки так і утримаєш Одновухого, — сказав він. — Йому перегризти ремінь — однаково що ножем різонути. А так до ранку всі цілі будуть.
— Ще б пак! — сказав Білл. — Якщо хоч один собака ще пропаде, я завтра не питиму кави.
— Знають, кляті, що нам нічим стріляти, — зауважив Генрі, лягаючи спати й показав на мерехтливе коло, котре їх оточувало. — Смальнути б разів два, миттю б стали поштивішими. Що ніч, то ближче й ближче підбираються. Відведи-но очі від вогню та подивись у той бік уважніше… Бачиш он того?
Часину вони допитливо спостерігали за невиразними силуетами, що рухалися там, де не сягало світло від багаття. Пильно вдивляючись туди, де світилася пара очей, можна було розгледіти в темряві обриси звіра. Часом вдавалося побачити, як вовки переходять із місця на місце.
Увагу Білла й Генрі привернув гамір серед собак. Одновухий то шалено скавучав, пориваючись із прив’язі в темряву, то, відступаючи назад, люто гриз палицю.
— Дивись-но, Білле, — прошепотів Генрі.
У коло, освітлене вогнем, тихо, якось боком, прослизнув звір, схожий на собаку. В його рухах відчувалися й острах, і заразом зухвалість. Обережно позираючи на людей, усю свою увагу він зосередив на псах. Одновухий рвонувся до чужинця, наскільки дозволяла йому палиця, і відчайдушно заскавучав.
— Цей одновухий дурень, здається, нітрохи не боїться, — зауважив упівголоса Білл.
— Вовчиця, — пошепки відповів Генрі. — Тепер зрозуміло, що сталося з Феті й Фрогом. Зграя випускає її як принаду. Вона заманює собак, а тоді все кодло кидається й загризає їх.
Багаття затріщало, жарина відлетіла вбік і засичала в снігу. Переляканий звір умить відскочив і одним стрибком зник у темряві.
— Знаєш, що я думаю, Генрі? — сказав Білл.
— Що?
— Це та сама, котру я потяг ломакою.
— Можеш не сумніватися, — відказав Генрі.
— І ось що я хочу сказати, — продовжував Білл, — вона не боїться вогню, звикла до багаття, а це досить підозріло.
— І знає вона певно більше, ніж годиться знати звичайному вовкові, — погодився Генрі. — Вовк, що приходить саме тоді, коли годують собак, таки досвідчений.
— У старого Вілена був колись собака, й от він утік із вовками, — міркував уголос Білл.
— Кому це знати, як не мені? Я підстрелив його в зграї вовків на лосиному пасовищі біля Малого Прута. Старий Вілен плакав, як дитина. Казав, аж три роки не бачив свого собаки. І весь цей час той гасав із вовками.
— Вигадки, Білле. Цей вовк — таки собака, і йому не раз доводилося їсти рибу з людських рук. Дуже влучно ти поцілив, просто «в яблучко», Білле.
— Якщо мені поталанить, то я цього звіра покладу, і хай він буде не вовк і не собака, а просто падло, — заявив Білл. — Нам не можна більше втрачати собак.
— Але ж у нас тільки три набої, — заперечив Генрі.
— Я стрілятиму напевне! — відказав Білл.
Ранком Генрі знову розпалив багаття й почав готувати сніданок під голосне Біллове хропіння.
— Ти так солодко спав, що не хотілося тебе будити, — сказав він, збудивши товариша снідати.
Сонно лупаючи очима, Білл заходився їсти. Помітивши, що його кухоль порожній, він сягнув по кавника, та той стояв далеко, біля Генрі.
— Слухай, Генрі, — лагідно дорікнув він, — ти нічого не забув?
Генрі уважно роззирнувся навсібіч і похитав головою. Білл простягнув йому порожній
