Біле Ікло - Джек Лондон

Нарешті він підвівся, немов побитий, і почав запрягати собак. Потім перекинув мотузка собі через плече і разом із собаками потяг сани. Та пройшов він небагато. Допіру почало сутеніти, він зупинився на ніч і заготовив якомога більше хмизу; потім нагодував собак, повечеряв і постелився біля самого вогню.

Проте виспатись йому не судилося. Не встиг він і очей стулити, як вовки підійшли майже до самого вогнища. Щоб розгледіти їх, уже не треба було напружувати очей. Вовки тісним колом оточили його й вогнище. При світлі полум’я Генрі добре бачив, як одні з них лежали, другі сиділи, треті підповзали на череві ближче до вогню або снували довкола нього. Деякі навіть спали, по-собачому, згорнувшись на снігу клубками, — вовки спали міцним сном, а він сам не насмілювався тепер стулити очей.

Генрі розклав велике багаття, знаючи, що тільки яскраве полум’я може врятувати його від вовків. Обидва пси лежали поруч. Вони жалісно скавчали й тулилися до Генрі, шукаючи захисту, а коли якийсь вовк підходив дуже близько, несамовито гавкали й гарчали. Тоді все кільце починало рухатися, вовки підхоплювалися зі своїх місць, поривалися вперед, їхнє завзяте виття та хрипке люте гарчання заглушувало все довкруж, а потім вони знову вкладалися на снігу й один за одним поринали в сон.

Кільце дедалі вужчало. Потроху, дюйм за дюймом, один по одному вовки поповзом посувалися вперед, аж поки вся зграя опинилася на відстані, може, одного стрибка від Генрі. Тоді він заходився вихоплювати палаючі головешки з вогнища і жбурляти ними в розлючених звірів. Це викликало поспішний відступ, супроводжуваний пекельним виттям і переляканим гарканням, коли головешка влучала в якогось аж надто сміливого вовка і обпікала зухвальця.

Удосвіта Генрі охляв і змарнів, очі його позападали від безсоння. Ще затемна він зварив собі сніданок, а о дев’ятій, коли розвидніло й вовча зграя втекла, взявся до роботи, про яку міркував цілу ніч. Він зрубав кілька молодих ялин і, прив’язавши їх навхрест до стовбурів великих дерев, улаштував поміст, потім, перекинувши через нього мотузки від саней, за допомогою собак підняв і прилаштував зверху труну.

— До Білла добралися й до мене, може, доберуться, але вас, добродію, їм не дістати, — сказав він, звертаючись до мерця, похованого високо на деревах.

Упоравшись із цим, Генрі вирушив в дорогу. Порожні сани легко підстрибували за собаками, що гнали чимдуж, знаючи, як і людина, що їхній порятунок — якнайшвидше дістатися форту Мак-Геррі. Вовки вже геть осміліли й бігли тихою риссю за саньми й поруч, висолопивши червоні язики та зіпаючи запалими боками. Вони були страшенно худі — самі кістки та шкура, лиш м’язи повипинались мотуззям, аж Генрі дивувався, як вони ще тримаються на ногах і не падають.

Він боявся, що темрява застане його в дорозі, й вирішив отаборитися завидна.

Опівдні сонце не тільки зігріло південну частину неба, а й виглянуло блідим золотавим краєчком з-за обрію. Генрі видалося це доброю прикметою. Дні вже довшали. Сонце поверталося в ці краї. Як тільки привітні промені його почали згасати, Генрі зупинився. До повної темряви залишалося ще кілька годин сірого денного світла й похмурих сутінків, і він використав цей час на те, щоб запасти якнайбільше хмизу та гілля.

Разом з темрявою до нього прийшов жах. Голодні вовки знахабніли, та й проведена безсонна й напружена ніч давалася взнаки. Закутавшись у ковдру, поклавши сокиру між ногами, він сидів біля вогнища й ніяк не міг перебороти дрімоту. Собаки тулися до нього з обох боків. Серед ночі він прокинувся й побачив перед собою великого сірого вовка, одного з найбільших у зграї. Байдужий до людського погляду, звір повільно потягнувся, ніби ледачий пес, і позіхнув пащекою прямо в обличчя Генрі, поглядаючи на нього, як на свою поживу, якою він незабаром поласує.

Таку впевненість виказувала поведінка всієї зграї. Генрі нарахував добрих два десятки вовків, що пожадливо зиркали на нього або спокійно спали на снігу. Вони нагадували йому дітей, які зібралися навколо накритого стола й чекають тільки дозволу, щоб накинутися на ласощі. І цими ласощами має стати він! «Коли ж вовки почнуть свій бенкет?» — думав Генрі.

Підкладаючи у вогонь хмизу, чоловік помітив, що тепер він зовсім по-новому ставиться до власного тіла. Він спостерігав за роботою своїх м’язів і з цікавістю розглядав дивний механізм пальців. При світлі вогнища він кілька разів згинав їх то по одному, то всі разом, потім широко розчепірював, то швидко стискав у кулак. Він придивлявся до будови нігтів, пощипував кінчики пальців, то дужче, то легенько натискав на пучки, випробовуючи чутливість, вивчаючи свої відчуття. Все це захопило Генрі, й він раптом перейнявся любов’ю до свого ніжного тіла, що працювало так легко, так досконало. Потім він з острахом подивився на вовків, що скупчилися навколо багаття тісним кільцем, і його, немов блискавкою, пронизала думка, що це чудове тіло, ця жива плоть — лише м’ясо, здобич для ненажерних звірів, які розірвуть, роздеруть його своїми іклами, погамують ним свій голод так само, як він сам не раз наїдався м’ясом лося чи зайця.

Генрі опам’ятався від дрімоти, що межувала з кошмарами, і побачив перед собою руду вовчицю. Вона сиділа за якихось шість футів від багаття й сумно дивилася на нього. Собаки гарчали й скавуліли біля його ніг, але вовчиці було байдуже. Вона не зводила очей з людини, і кілька хвилин він так само дивився на неї. Нічого погрозливого в ній не було. Погляд вовчиці був пройнятий невимовною тугою, але Генрі знав, що ця туга породжена таким же несказанним голодом. Він був поживою, і вигляд цієї поживи збуджував у вовчиці відчуття смаку, вовчий апетит наростав. Її паща була роззявлена, слина капала на сніг, і вона облизувалась у передчутті смачної поживи, наперед смакуючи насолоду.

Божевільний страх охопив Генрі. Він рвучко простягнув руку за головешкою, щоб шпурнути в хижака. Але ще не встиг дотягтися до неї, як вовчиця вмить відскочила назад: вона звикла до того, що в неї шпурляли чим попало. Вовчиця огризнулася, вишкіривши свої білі ікла до самих ясен, а смуток в її очах змінився такою несамовитою люттю, що Генрі здригнувся. Він глянув на свою руку й помітив, як справно пальці тримали головешку, як вони прилягали до всіх її нерівностей, охоплюючи з усіх боків її шерехату поверхню; як мізинець, що опинився близько до вогню, сам собою