Біле Ікло - Джек Лондон
— Щось ти геть зажурився… — сказав Генрі.
— Друже… — Якусь хвилю Білл у задумі пахкав люлькою. — Я оце думаю: він щасливіший за нас із тобою. — Білл постукав пальцем по труні, на якій вони сиділи. — Коли ми помремо, Генрі, то добре, як хоч камінням закидають наші тіла, щоб їх голодні пси не роздерли.
— Таж ні в тебе, ні в мене немає ні рідні, ні грошей, — сказав Генрі. — Хто б це поволік нас ховати у таку далечінь? Нам такі похорони не по кишені.
— Ніяк не доберу, Генрі, навіщо воно заможній людині, адже в себе на батьківщині він був чи то лордом, чи то… кимось із знаті, йому не доводилося дбати ні про їжу, ні про теплі ковдри — то нащо такій людині пертися на край світу, сновигати по цій Богом забутій землі?..
— Еге, сидів би вдома, то дожив би до глибокої старості, — погодився Генрі.
Білл розтулив було рота, але передумав і лише мовчки простягнув руку в темряву, що навалилася на них зусібіч. У нічному мороці годі було розгледіти щось певне — тільки двоє очей світилися, мов жарини.
Генрі кивнув на другу пару, на третю. Кільце палаючих очей змикалося навколо їхньої стоянки. Вряди-годи пара зникала, міняючи місце, гасла на мить, а потім знову спалахувала десь поруч.
Собаки тривожно вовтузились, їхній неспокій зростав, аж вони від жаху збилися в купу, присунулися до самого вогню і полохливо притулилися до людей, припадаючи до їхніх ніг. Якийсь пес потрапив у вогонь, заскавучав з болю та ляку, і в повітрі засмерділо смаленим хутром. Кільце мигтючих очей на мить розімкнулося й навіть трохи відступило, та щойно пси угамувались, як воно знову зімкнулося довкола привалу.
— Одна біда, Генрі, — набоїв у нас мало.
Докуривши люльку, Білл допоміг своєму супутникові розстелити хутра та покривала на ялиновому гіллі, яке вони розклали на снігу ще перед вечерею. Генрі закректав і заходився розшнуровувати мокасини.
— Скільки, кажеш, набоїв у тебе лишилося?
— Три, — почулося у відповідь. — А згодилося б і триста. Я їм, клятим, показав би тоді!
Він сердито посварився кулаком до палаючих очей і дбайливо поставив свої мокасини біля вогню.
— Хоч би цей мороз пересівся! — продовжував Білл. — Ось уже два тижні знай п’ятдесят та п’ятдесят градусів. І нащо я подався в цю подорож, Генрі! Не до душі вона мені.
Якось моторошно… Швидше б приїхати і хай йому грець! Оце б сиділи ми з тобою зараз біля каміна у форті Мак-Геррі та грали б собі в крибедж! Добре було б!
Генрі буркнув щось і почав лаштуватися на ніч. Та допіру він задрімав, як його розбудив голос товариша.
— Знаєш, Генрі, що мене турбує? Чому собаки не накинулися на того зайду, котрому дісталася риба? Ніяк не второпаю.
— Надто вже ти неспокійний, Білле, — почулася сонна відповідь. — Раніше за тобою цього не водилося. Облиш базікати, спи, а вранці прокинешся, наче й не було нічого. Печія в тебе, от і не тямишся.
Вони спали поруч, під однією ковдрою, важко дихаючи вві сні. Багаття вже догорало, й кільце палаючих очей дедалі тісніше змикалося навколо стоянки. Коли якась пара очей була надто вже близько, собаки, полохливо тримаючись купи, сердито гарчали. Від напруги й несамовитого гарчання прокинувся Білл. Обережно, намагаючись не розбудити товариша, він виліз із-під ковдри й підкинув хмизу. Коли багаття спалахнуло яскравим полум’ям, кільце очей відступило. Білл перевів погляд на псів, спинився на мить, протер очі, придивився пильніше й знову заліз під ковдру.
— Генрі! — гукнув він. — Генрі!
Генрі застогнав, прокидаючись, і спитав:
— Ну, що там?
— Нічого, — почув він, — тільки їх знову сім. Я оце щойно порахував.
Генрі на те щось буркнув, а тоді знову захріп.
Вранці він прокинувся перший і розбудив товариша. Була вже шоста, але до світанку залишалося ще три години. У темряві Генрі заходився готувати сніданок, а Білл згорнув постіль і повкладав речі на сани.
— Слухай, Генрі, — раптом озвався Білл. — Скільки, ти кажеш, у нас було собак?
— Шість.
— А от і ні! — заявив переможно Білл.
— Знову сім? — спитав Генрі.
— Ні, п’ять. Один десь подівся.
— Що за чортівня! — сердито вигукнув Генрі й пішов рахувати собак.
— Твоя правда, Білле, — сказав він. — Феті щез.
— Не помітили коли і як. Шукай тепер вітру в полі.
— Марна справа, — відповів Генрі. — Вони його живцем проковтнули. Певно, скавучав у їхніх зубах, коли роздирали, кляті, на шмаття…
— Феті завжди був дурнуватий, — сказав Білл.
— Але ж і найдурніший пес не настільки дурний, щоб іти на певну смерть.
Генрі оглянув інших собак, оцінюючи подумки, чого кожен із них вартий.
— Жоден із цих собак не зробив би такої дурниці, — додав він.
— Та їх і ломакою від вогню не відженеш, — погодився Білл. — Я завше вважав, що у Феті не всі дома.
Таким надгробним словом пошанували собаку, який загинув на Далекій Півночі, — й воно було не скупішим, ніж епітафії іншим собакам чи навіть і людям.
Розділ другий
Вовчиця
Поснідавши й склавши в сани свої вбогі лахи, Білл і Генрі полишили привітне вогнище й рушили в темряву. Відразу ж почулося дике й тужне виття — воно звідусіль долинало крізь морок і холод. Від того не до балачок було, й подорожани мовчки брели по снігу. Розвиднілося о дев’ятій годині. О дванадцятій небо на півдні ледь порожевіло — в тому місці, де вигин земної кулі стоїть між південним сонцем і північним краєм. Але той рожевий відтінок хутко збляк. Сіре денне світло, що змінило його, протрималося до третьої, а потім і воно згасло, й полярна ніч огорнула мовчазну пустельну землю.
Що густішала темрява, то дужчало хиже виття — воно переслідувало мандрівників і праворуч, і ліворуч, і позаду, чулося дедалі ближче, а часом воно лунало так близько, що собаки не витримували й починали панічно шарпатися в упряжі.
Після одного з таких нападів панічного страху, розплутавши посторонки, Білл сказав Генрі:
— Хоч би вже на яку дичину натрапили та дали нам спокій.
— Так, слухати їх — кров холоне в жилах без морозу, — погодився Генрі.
І вони замовкли до наступного привалу.
Генрі підкладав нарубану кригу в закипаючий казанок із бобами,
