Біле Ікло - Джек Лондон

Цілий день Бек сидів біля ставка або неспокійно бродив табором. Він знав, що таке смерть: людина перестає рухатися, потім назавжди зникає з життя. Він зрозумів, що Джон Торнтон помер, що його немає й не буде, і відчував якусь порожнечу всередині. Це було схоже на голод, але порожнеча завдавала болю, і ніякою їжею її не можна було заповнити. Біль ущухав лише тоді, коли він дивився на трупи іхетів. Тоді його охоплювала гордість, ще ніколи він так не пишався собою! Адже він убив людину, найшляхетнішу дичину, убив за законом кийка та ікла. Він із цікавістю обнюхував мерців. Виявляється, вбити людину дуже легко! Легше, ніж звичайного собаку. Без стріл, списів і палиць їм годі зрівнятися з ним, Беком! Це означає, що як у них немає зброї, то їх нічого боятися.

Настала ніч, високо над деревами зійшов повний місяць, ліс затопило примарне сяєво. Сидячи в зажурі біля ставка, Бек раптом відчув, що в лісі відбувається щось нове для нього. Він підвівся, насторожив вуха, понюхав повітря. Здаля долинуло самотнє вовче виття, згодом до нього приєднався цілий хор голосів. Виття лунало дедалі голосніше і весь час ближчало. Бек знову відчув, що чув цей поклик в тому, іншому світі, який жив у глибинах його пам’яті. Він вийшов на відкриту місцевість і прислухався. Так, це був той самий багатоголосий поклик! Ніколи він ще не звучав так наполегливо, не вабив так, як зараз, і Бек ладен був йому коритися. Джон Торнтон помер. Його більше нічого не стримує. Люди з їхніми вимогами і правами більше не існували для Бека.

Полюючи за здобиччю, вовча зграя ішла слідами лосячого стада. Поминувши край лісів і рік, зграя увійшла в долину. Вона залляла галявину сріблястим потоком, що лиснів у місячному сяєві, а посередині галяви стояв Бек, нерухомий, як статуя, і чекав. Цей величезний звір наводив на вовків страх, і лише за хвилину найхоробріший з них стрибнув на Бека. Бек завдав блискавичного удару, зламав йому шийні хребці, а тоді знову завмер. За ним у передсмертній агонії качався вовк. Ще три вовки по черзі намагалися напасти на нього, та всі відступили з розірваним горлом або плечем.

Врешті на нього кинулася вся вовча зграя. Вовки збились в купу, заважаючи один одному від нетерплячки. Але Бекові стала в пригоді дивовижна спритність. Він крутився на задніх лапах, атакував зубами й пазурами, відбиваючись одночасно від усіх напасників. Щоб його не застукали ззаду, він мусив відступити. Бек задкував, аж поки минув ставок і опинився в руслі пересохлої річки.

Далі він наткнувся на високий укіс і, прямуючи попід ним, дістався до глибокої виямки, де його хазяї брали пісок для промивання. Тут він був захищений із трьох боків, тож залишалося тільки відбивати атаки спереду.

Він так успішно воював, що вже за півгодини збентежені вовки відступили. Вони важко дихали, висолопивши язики. Їхні ікла виразно біліли у місячному сяєві. Одні прилягли, задерши морди й настороживши вуха. Інші стояли, стежачи за Беком. А декотрі хлебтали воду із ставка. Великий і худий сірий вовк обережно виступив уперед, в його очах читалася приязнь. Бек упізнав дикого побратима, з яким він добу бігав лісом. Вовк тихенько заскавчав і, коли Бек відповів йому, вони обнюхалися.

Потім до Бека підійшов старий, укритий шрамами вовк. Бек спочатку ошкірився, але потім обнюхався і з ним. Після цієї церемонії старий вовк сів, звів морду до місяця й протяжно завив. Завили й решта. Бек упізнав той поклик, що тривожив його довгими ночами. І він теж сів і завив. Коли всі затихли, він вийшов зі свого укриття, і зграя оточила його й почала обнюхувати. Ватажки знову завили й побігли в ліс. Вовки кинулися за ними з голосним виттям. І Бек побіг поруч зі своїм диким побратимом. Біг і вив.

На цьому й завершується оповідь про Бека. За кілька років іхети помітили, що порода лісових вовків трохи змінилася. Траплялися вовки з коричневими плямами на голові й морді, з білою смужкою на грудях. Але найдивовижніше було те, що, як розповідали іхети, на чолі вовчої зграї бігав Дух Собаки. Вони боялися цього пса, адже він був хитріший від них. Взимку він крав їхні запаси, забирав здобич із їхніх пасток, загризав їхніх собак і не боявся найхоробріших мисливців.

Розповідали ще й страшні речі: інколи мисливці не поверталися з лісу додому, а деяких знаходили мертвими, з перегризеним горлом, і на снігу видніли сліди, що були більші од вовчих лап.

Восени, коли іхети полюють на лосів, вони завжди обходять одну долину. А коли біля вогнищ розповідають про те, як у цю долину прийшов Злий Дух, на обличчях індіянських жінок читається сум.

Іхети не знають, що влітку в цю долину забігає один лісовий звір. Це великий вовк із чудовою шерстю, схожий і несхожий на інших вовків. Він приходить сам і сидить на галявині поміж деревами. Тут лежать зотлілі мішки з лосиних шкур, і з них на землю стікає золотий струмок. Золото вже поросло травою, що ховає його від сонця.

Якусь годину той дивний вовк понуро сидить на галявині, а потім довго і сумно виє, після чого йде геть.

А з настанням довгих зимових ночей його можна побачити на чолі цілої зграї, що полює на здобич. У блідому місячному світлі, у мерехтливих переливах північного сяйва біжить він на чолі своїх побратимів і співає пісню про юність цього світу, — пісню вовчої зграї.

Біле Ікло

Частина перша

Розділ перший

Мисливська стежка

На берегах крижаної річки похмуро чорнів старезний ялиновий бір. Нещодавно промчав буревій, зірвав з дерев білу покрову інею, й вони, темні та лиховісні в присмерках надвечір’я, хилилися одне до одного. Навколо панувала мертва тиша. Весь цей край, позбавлений ознак життя з його рухом, був такий пустельний і холодний, що дух, який ширяв над ним, не можна було назвати навіть духом скорботи. Лунав тут сміх, страшніший, ніж печаль, сміх, безрадісний, мов посмішка сфінкса, сміх, що, мов та холоднеча, проймає наскрізь своєю бездушністю. Це споконвічна мудрість — владна й піднесена над світом — глумилася над марністю життя, марністю боротьби. То була глухомань — дика