Біле Ікло - Джек Лондон

Торнтон підвівся. Його очі були вогкі, він навіть не намагався приховати сльози, які бігли по його щоках.

— Ні, сер, — сказав він королеві Скукум-Бенча. — Ні, не хочу. Ідіть під три чорти, сер! Це все, що я можу вам порадити.

Бек схопив зубами Торнтонову руку. Торнтон знову почав трясти його. Глядачі, котрі перейнялись його почуттями, відступили на поважну відстань, і не знайшлося нікого, хто дозволив би собі порушити цю розмову.

VII. Заклик почуто

За тисячу шістсот доларів, які Бек за п’ять хвилин заробив Джонові Торнтону, той зміг сплатити борги й разом зі своїми компаньйонами вирушив на схід — шукати загублене золоте родовище. Легенда про те родовище була давня, як сама історія цього краю. Багато людей його шукали, дехто наче і знаходив, а більшість не повернулася зі своєї подорожі. Казкове родовище стало причиною багатьох трагедій і було оповите таємницею. Ніхто не знав, хто перший його відкрив. Мовчать про це навіть найдавніші легенди. Відомо було тільки те, що на тому місці стояла стара розвалена хатина. Деякі золотошукачі на смертному ложі присягалися, що бачили і хатину, й родовище, показували самородки, яким не було рівних на всій Півночі. Однак серед живих не було жодної людини, якій поталанило б хоч що-небудь добути з цієї скарбниці. Джон Торнтон, Піт і Ганс взяли із собою Бека та ще шестеро псів й рушили на схід, сподіваючись дійти туди, куди не дійшли інші люди та собаки. Вони пройшли сімдесят миль угору по Юкону, потім звернули ліворуч, пройшли річкою Стюарт, поминули Мейо та Мак-Квещен і продовжували шлях до того місця, де ріка Стюарт перетворюється на струмочок і звивається навколо високих скель гірського хребта, що простягається вздовж усього материка.

Джонові Торнтону небагато треба було від людей і природи. Його не лякали пустельні, дикі місця. Із дрібкою солі в кишені й рушницею за плечима він ішов у глухі ліси і блукав, де заманеться. Він жив, як індіянець, ніколи й нікуди не поспішав, а їжу добував полюванням. А як не щастило вполювати дичини, то з тою ж таки індіянською незворушністю ішов далі, певний, що раніше чи пізніше знайдеться і здобич. Під час великої подорожі на схід їхнє меню складалося зі свіжого м’яса, на нартах було необхідне спорядження й інструменти, а програму було складено на необмежений термін.

Бек тішився таким життям — полювання, риболовля, мандри новими, незнайомими місцями. Вони то йшли без перепочинку декілька тижнів поспіль, то тижнями відпочивали в таборі, й собаки байдикували, а люди довбали мерзлу землю або породу і невтомно промивали її в коритах біля багаття, шукаючи золото. Часом вони потерпали від голоду, а часом розкошували — усе залежало від того, чи багато траплялося дичини й чи вдалим було полювання. Настало літо. Люди і собаки, нав’ючені поклажею, перепливали плотами голубі гірські озера, спускалися або піднімалися за течією незнайомих річок у вутлих човниках, випиляних зі стовбурів дерев.

Минали місяці, а вони знай блукали дикими просторами безлюдного краю, де, за легендою про покинуту хатину, колись жили люди. Мандрівники переходили гірські хребти, що розділяли ріки. Не раз вони потрапляли в страшенні бурі, тремтіли від холоду на голих вершинах між дрімучими лісами і вічними снігами, спускалися в теплі долини, де літали хмари мошви. В тіні льодовиків вони збирали стиглі суниці й квіти, що красою могли затьмарити найкращі квіти Півдня. Восени вони опинилися в чарівній країні озер, мовчазній і похмурій, де, мабуть, колись водилася дичина, але тепер не видно було жодних ознак життя — тільки холодний вітер свистів та меланхолійно хлюпали хвилі біля пустельних берегів.

Дві зими блукали вони у пошуках давніх людських слідів. Якось вони натрапили на стежку в дрімучому лісі. Це була дуже давня стежка — і вони подумали, що хатина десь зовсім поруч. Та стежина невідомо звідки брала свій початок і невідомо куди вона вела — так само залишилося загадкою, хто й для чого її протоптав.

Наступного разу вони натрапили на руїни мисливського куреня, і між зотлілими ковдрами Джон Торнтон знайшов кремінну рушницю з довгою цівкою. Він знав, що такі рушниці випускала Компанія Гудзонової затоки в перші роки золотої лихоманки. Тоді за одну рушницю давали таку ж заввишки паку бобрових шкурок. Крім тієї рушниці, там більше нічого не було — жодних свідчень про людину, що колись побудувала цей курінь і покинула в ньому свою зброю.

Знову настала весна, і після довгих поневірянь вони зрештою знайшли не легендарну хатину, а наземний вихід родовища у широкому роздолі. Там було стільки золота, що воно, мов жовте масло, осідало на дні промивного корита. На цьому вони завершили свої пошуки. Тут вони за день намивали на тисячі доларів щирого золотого піску й самородків. Працювали щодня. Золото насипали в мішки з лосячих шкур, по п’ятдесят фунтів у мішок. Мішки укладали штабелями, як дрова, перед куренем з ялинового гілля. Захопившись роботою, вони не помічали, як летить час. Дні минали, мов сон, а мішки із скарбами росли й росли.

Собаки байдикували. Час від часу їм треба було тільки приносити дичину, на яку полював Торнтон. Годинами Бек замислено лежав біля вогню. Саме в цю пору байдикування він дедалі частіше уявляв коротконогу волохату людину. І, мружачись на вогонь, Бек у своїй уяві блукав із цією людиною в іншому світі.

У тому іншому світі, напевне, панував страх. Спостерігаючи за волохатою людиною, коли та спала біля багаття, уткнувши голову в коліна й обійнявши її руками, Бек зауважував, що спить вона неспокійно, часто здригається уві сні, а прокидаючись, боязко вдивляється в темряву й підкидає галуззя у вогонь. Якщо вони ходили берегом моря, де волохатий збирав мушлі й одразу виїдав їх, його очі бігали, перевіряючи, чи не зачаїлась де небезпека, а ноги ладні були за першої тривожної ознаки мчати геть. Лісом вони пробиралися нечутно — попереду волохань, за ним Бек. І обидва завжди були напоготові, вуха в обох ворушилися й ніздрі здригалися, тому що в людини слух і чуття були такі ж тонкі, як у Бека. Волохань так само хутко лазив по деревах, як і бігав по землі. Хапаючись за гілля, часом він долав між деревами відстань завдовжки десять-дванадцять футів, балансуючи в повітрі й ніколи не падаючи. На деревах він почувався