Біле Ікло - Джек Лондон
Та попри велику любов до Джона Торнтона, котра, здавалося б, повинна була зробити Бека м’якшим, у ньому не стихла кров диких пращурів, розбурхана Північчю. Так, йому були властиві вірність і відданість риси, що народжуються під покровом спокою, але разом із тим у ньому зачаїлась дикунська жорстокість. То більше не був собака із благословенного Півдня, нащадок багатьох приручених поколінь то був первісний звір, що прийшов із дикого лісу до вогнища Джона Торнтона. Велика любов до цієї людини не дозволяла Беку красти в нього їжу, але в іншому таборі, в якоїсь іншої людини він безсоромно її поцупив би. Тим більше що завдяки своїй звіриній хитрості міг робити це безкарно.
На його морді й тілі залишилось безліч слідів од собачих зубів, тепер, у бійках з іншими собаками він виявляв таку ж лютість і ще більшу винахідливість, аніж раніше. Скіт і Ніг були сумирні й добрі собаки, з ними він не гризся, крім того, це були пси Джона Торнтона. Та коли траплявся чужий пес (байдуже якої сили й породи), то він мав притьмом визнати Бекову перевагу, інакше точилась битва не на життя, а на смерть. Бек був нещадний. Закон кийка та ікла він засвоїв на все життя, тож ніколи й нікому не потурав, ніколи не відступав перед ворогом, прагнучи будь-що знищити його — цьому він навчився від Шпіца, від забіякуватих поліцейських і поштових собак. Або він здолає, або його здолають, милувати ворога — це ознака слабкості, це він також засвоїв на все життя. Первісні істоти не знали милосердя, вони сприймали його за боягузливість. Милосердя було супутником смерті. Убивай, а то тебе уб’ють, їж, а то тебе з’їдять, — так звучить первісний закон життя. І цьому первісному закону корився Бек.
У ньому минуле зливалося із сьогоденням, як потужний ритм вічності, як приплив і відплив, як зміна пір року. Біля багаття Джона Торнтона сидів широкогрудий пес із довгою шерстю й білими іклами, а за ним незримо юрбилися тіні інших собак, напівприручених і диких. Вони настирливо нагадували про себе, передавали йому свої думки, смакували м’ясо, котре він їв, жадали води, яку він пив, слухали те, що слухав він, розтлумачували йому звуки дикого лісового життя. Вони вселяли йому свої настрої і поривання, підказували вчинки, лежали поруч, коли він спав, бачили його сни і самі приходили до нього уві сні.
І заклик цих тіней був такий потужний, що з кожним днем люди і їхні вимоги дедалі менше впливали на Бекову свідомость. Із глибини непроглядного лісу звучав поклик, таємничий і манливий. Коли Бек чув його, він відчував потребу бігти від вогню й уторованої землі туди, у нетрища, далі й далі, не знати куди, не знати навіщо.
Він і не думав про те, куди й навіщо треба бігти, — опиратися цьому заклику було неможливо. Та коли Бек опинявся у зеленій гущавині лісу, на м’якій, неходженій землі, любов до Джона Торнтона щоразу брала гору й тягла його назад, до хазяїнового багаття.
Його втримував лише Джон Торнтон — решта людей для Бека не існували. Мандрівники, що траплялися дорогою, часом пестили й хвалили його, але він залишався байдужим до їхніх виявів уваги, а як хто аж надто набридав йому, він вставав і йшов. Коли на довгоочікуваному плоті повернулися Торнтонові компаньйони, Ганс і Піт, Бек спершу не зважав на них, пізніше, зметикувавши, що вони близькі Торнтону, терпів їхню присутність і поблажливо, наче з милості, приймав їхню привітність. Ганс і Піт, як і Джон Торнтон, були людьми із широкою душею та простими думками. І перш ніж вони допливли до Доусона й поставили свій пліт у заводі тартака, вони встигли вивчити Бека й всі його звички і не домагалися від нього тієї прихильності, яку виявляли до них Ніг і Скіт.
Але до Джона Торнтона Бек відчував дедалі дужчу приязнь. Торнтон був єдиний, кому під час літніх переходів цей пес дозволяв нав’ючувати на спину поклажу. За наказом Торнтона Бек був готовий на все. Це сталося тоді, коли вони, отримавши гроші за сплавлений ліс, зробили запаси провізії й вирушили з Доусона до верхів’їв Танани. Люди й собаки розташувалися на стрімчаку, що стіною височів над голим кам’яним помостом. Джон Торнтон сидів біля краю, а Бек — поруч, плече до плеча. Раптом Торнтону спала на думку шалена думка, і він вирішив дещо показати Гансові й Піту.
— Беку, стрибай! — скомандував він, указуючи рукою долі, у прірву.
Наступної миті він боровся з Беком, насилу втримуючи його на краю кручі, а Ганс і Піт відтягали їх обох назад, у безпечне місце.
— Це щось надприродне! — сказав Піт, коли всі відхекалися й угамувалися.
Торнтон похитав головою.
— Ні, але скажу вам, що це чудово й страшно водночас! Вірите, часом мене лякає відданість цього пса.
— Не хотів би я бути на місці людини, котра спробує зачепити тебе при ньому! — підвів Піт, кивком голови вказуючи на Бека.
— Богом присягаюся, я також! — додав Ганс.
Того ж року в Серклі стався випадок, котрий свідчив на користь Пітових слів. Якось Чорний Бартон, чолов’яга шалений і лютий, завів сварку в барі з якимось новачком, що був необізнаний з місцевими звичаями. Щиросердий Торнтон втрутився, аби їх вгамувати. Бек, як завжди, лежав у кутку, поклавши морду на лапи й стежачи за кожним рухом хазяїна. Бартон зненацька розмахнувся і щосили вдарив Торнтона. Той відлетів убік і встояв на ногах лише тому, що схопився за бильце, що відгороджувало прилавок.
І тоді пролунало дике ревисько. Бек миттю злетів у повітря і націлився на горло Бартона. Той інстинктивно простягнув руку й цим урятував собі життя. Але Бек повалив його й підім’яв під себе. Наступної миті він відірвав зуби від Бартонової руки і знову спробував учепитися йому в горло. Цього разу Бартон не так вдало вивернувся, і Бек встиг прокусити йому шию. Усі кинулися на допомогу й відігнали пса. Та поки лікар клопотався біля пораненого, намагаючись зупинити кров, Бек ходив околяса і з лютим гарчанням намагався знову підібратися до Бартона, але відступав перед частоколом ворожих ціпків.
Золотошукачі тут-таки влаштували суд. Вони ухвалили, що пес
