Біле Ікло - Джек Лондон
Ці дивовижні марення, в яких до Бека приходила волохата людина, були покликом, який і раніше долинав із глибин темного лісу. Він тривожив Бека, викликав у нього незрозумілі бажання. Бек почував якусь невиразну радість, занепокоєння і незбагненну тугу. Тоді він біг у ліс, звідки вчував цей поклик, шукав його там, як щось реальне. Залежно від настрою, гавкав то тихо, то войовничо. Він тицявся носом у холодний лісовий мох або сиру землю, вкриту високою травою, і вдихаючи ті пахощі, пирхав з утіхи. Або годинами, немов причаївшись у засідці, лежав за поваленими стовбурами, і, наставивши вуха, широко розплющивши очі, ловив кожен звук, кожен рух навколо, ніби підстерігаючи той невідомий поклик, що не давав йому спокою. Він і сам не знав, навіщо все це робить, бо перебував під владою надзвичайної невідомої сили.
Його охопили непереможні інстинкти. Часом лежить у таборі й дрімає в теплі — аж раптом зведе голову, наставить вуха, напружено вслухаючись, потім підхоплюється й мчить, годинами гасає лісом або в полі. Йому подобалось бігати по дну пересохлих річок, стежити за життям лісу. Днями він лежав у кущах, звідки можна було спостерігати за куріпками, які поважно походжали в траві або перелітали з місця на місце. Але найдужче подобалося Беку бігати світлими сутінками літніх ночей і слухати сонний шепіт лісу, читати звуки й прикмети, як людина читає книгу, шукати той поклик, який він завжди чув наяву і вві сні.
Якось уночі він злякано прокинувся, широко розплющив очі й почав тремтячими ніздрями втягувати повітря. Вся шерсть на ньому стала дибки. З лісу доносився поклик, такий виразний, як ніколи. Це було протяжне виття, і схоже, й несхоже на виття їздових собак. Беку воно видалося знайомим — так, він уже чув його колись! Кількома стрибками він вибіг із табору й безгучно помчав у ліс. Коли виття стало чути зовсім близько, Бек стишив ходу. Він ступав дуже обережно, аж нарешті підійшов до відкритої галявини і, визирнувши з-за дерева, побачив великого худого вовка, що вив, задерши морду.
Бек скрадався, мов тінь, але вовк почув його і перестав вити. Він нюхав повітря, намагаючись визначити, де ворог. Витягнувши хвоста і обережно ступаючи по землі, Бек тихенько вийшов на галявину. У кожному його русі відчувалась погроза й водночас дружня пропозиція миру. Саме так зустрічаються лісові хижаки. Але вовк, побачивши Бека, кинувся навтьоки. Охоплений шаленим бажанням наздогнати сірого брата, Бек великими стрибками помчав услід. Він загнав його до пересохлого струмка — далі там були суцільні зарості чагарника. Вовк заметався, закрутився, присідаючи на задні лапи, як це робили Джо й інші собаки, коли їх заганяли в глухий кут. Він гарчав і, наїжачившись, клацав зубами.
Бек не нападав, а кружляв біля вовка, доводячи свої мирні наміри. Але вовк поставився до нього з підозрою й було видно, що він боявся, адже Бек був утричі більший за нього і на цілу голову вищий. Вилучивши слушну мить, сіромаха кинувся тікати. Знову розпочалася погоня. Часом Бекові вдавалося знову загнати його в якусь глуху місцину, і все повторювалося наново. Вовк був дуже виснажений, але і Беку не так-то й легко було наздогнати його. Він біг, а коли Бекова голова опинялася біля його боку, починав крутитися на місці, готовий захищатися, але з першою ж нагодою знову кидався навтьоки.
Зрештою Бек домігся свого. Вовк переконався у його мирних намірах, обернувся, й вони обнюхалися. Установивши таким чином дружні взаємини, вони стали бавитись, але це була напружена гра, в ній відчувалась боязка обережність, під котрою часто ховається дика лють. Погравшись із Беком, вовк подріботів собі клусом, мовби кудись поспішаючи і запрошуючи Бека йти за ним.
Вони побігли разом спочатку понад річкою, схилом долини, на дні якої вона текла, потім перевалили через похмурі гори, де вона брала початок.
Протилежним схилом вододілу вони спустилися на рівнину, де були густі ліси й багато річок. Цими лісами вони бігли далі. Спливали години, уже й сонце стояло високо в небі, стало тепліше. Бек був у дикому захваті. Тепер він знав, що біжить поруч зі своїм лісовим братом, біжить туди, звідки долинав владний поклик, що вчувався йому вві сні та наяву. У ньому раптом оживали якісь прадавні спогади, і він відгукнувся на них. Усе, що відбувалось зараз, колись уже було, у тому, іншому світі, що невиразно виринав у його спогадах. Він так само бігав на волі, і під ногами в нього була незаймана земля, а над головою — неосяжне небо.
Вони зупинилися біля струмка, щоб напитися. Раптом Бек згадав Джона Торнтона. Він сів. Вовк знову побіг туди, звідки долинав поклик, але, помітивши, що Бек сидить на місці, повернувся, потицявся носом у його ніс і спробував поквапити його. Але Бек відвернувся від нього й повільно рушив назад. З годину його дикий побратим біг поруч і тихо повискував. Потім він сів, звів морду до неба й завив. Віддаляючись, Бек ще довго чув це тужне виття, аж поки воно затихло вдалині.
Коли Бек влетів у табір, Джон Торнтон саме обідав. Собака кинувся до нього і, шаленіючи від любові, повалив господаря додолу, плигав на нього, лизав йому обличчя, кусав його руку — одне слово, «клеїв дурня», як це називав Джон Торнтон. А господар, схопивши пса за голову, торсав його і любовно лаяв останніми словами.
Дві доби Бек не виходив за межі табору й невідступно пильнував Торнтона. Він ходив за ним назирці, супроводжував його до копальні, дивився, як він їсть, як увечері залазить під ковдри й уранці вилазить з-під них. Та минули дві доби, і поклик з лісу зазвучав у Бекових вухах ще наполегливіше. Його знову переслідували спогади про веселі долини по той бік гір, про лісового брата, про те, як вони бігли поруч серед неозорих лісових просторів. Він знову почав ходити в ліс, але дикого брата більше не зустрічав. Хоч як прислухався він довгими ночами, та так і не почув його виття.
Він почав на декілька днів пропадати з табору, ночував у лісі. Якось він перебрався через знайомий вододіл і знову потрапив до країни лісів і рік. Тут він блукав тиждень в даремних пошуках свіжих слідів дикого брата. Він харчувався дичиною, яку вдавалося вполювати, і невтомно біг і біг легкими, довгими
