Біле Ікло - Джек Лондон

Тільки по витоптаному снігу можна було судити, як близько звірі підібралися до нього. Хвиля млосної запаморочливої дрімоти знову охопила Генрі, голова його впала на коліна, та раптом він здригнувся й прокинувся.

Звідкись долинали людські голоси, рипіння саней та упряжі й нетерпляче повискування собак. Від річки до стоянки поміж деревами наближалось четверо нарт. Кілька чоловіків обступили Генрі, що скорчився в кільці згасаючого вогню. Вони пхали й трясли його, намагаючись привести до тями. Генрі дивився на них, як п’яний, і бурмотів млявим, сонним голосом:

— Руда вовчиця… приходила тоді, як годували собак… Спочатку зжерла собачий корм… потім собак… А потім Білла…

— Де лорд Альфред? — гукнув йому в самісіньке вухо один із чоловіків і струсонув за плечі.

Генрі похитав поволі головою.

— Ні, його вона не зачепила… Він там, на деревах… біля останньої стоянки.

— Мертвий? — скрикнув чоловік.

— У домовині, — відповів Генрі.

Він сердито смикнув плечем, вивільняючись від схиленого над ним чоловіка.

— Дайте мені спокій, я не можу… Добраніч…

Повіки його затремтіли й заплющилися, голова впала на груди. І щойно його опустили на ковдру, як у морозяній тиші розляглося гучне хропіння.

А здалеку долинало ледь чутне виття голодної зграї, що, покинувши людину, погналася за іншою здобиччю.

Частина друга

Розділ перший

Народжений на Півночі

Вовчиця першою почула звуки людських голосів і скавчання їздових собак, першою відскочила й від людини, загнаної та безпорадної в кільці згасаючого вогню. Неохоче розлучаючись із уже зацькованою здобиччю, зграя зачекала ще декілька хвилин, а потім помчала вслід за вовчицею.

На чолі зграї біг великий сірий вовк, один із її ватажків. Саме він спрямував зграю слідами вовчиці. Погрозливо вишкіряючись на молодших своїх побратимів і відганяючи їх, коли вони наважувалися забігати вперед, він наддав ходу, угледівши попереду вовчицю, що помірним клусом бігла по снігу.

Вовчиця побігла поруч із ним, наче це місце було призначене для неї, і вже більше не віддалялася від зграї. Ватажок не гарчав і не шкірився на вовчицю, коли випадковий стрибок виносив її вперед — навпаки, він, вочевидь, ставився дуже приязно до неї, намагався весь час бігти поряд. А коли він біг занадто близько і їй це не подобалося, то вона гарчала й шкірила зуби, не підпускаючи його до себе. Часом вовчиця могла навіть куснути його за плече. І тоді ватажок не гнівався й не виявляв ніякої люті, а тільки відскакував убік і робив кілька незграбних стрибків, всією своєю сутністю й поведінкою нагадуючи збентеженого закоханого залицяльника.

Це був єдиний клопіт вожака, коли він біг на чолі зграї. Вовчиця ж мала їх доста. Праворуч біг старий кощавий вовк, уже сивий і позначений шрамами від багатьох боїв. Він завжди тримався правого боку, бо мав тільки одне око — і саме ліве. Кощій раз по раз налягав на вовчицю, тицяючи її своєю пошрамованою мордою то в бік, то в плече, то в шию. Вона відповідала клацанням зубів. Та коли обидва вовки в’язли до неї водночас, їй ставало скрутно: вона мусила огризатися на два боки, щоб відштовхнути залицяльників і триматися попереду зграї та ще й дивитися собі під ноги. Тоді обидва вовки вишкірялися й грізно гарчали один на одного. Може вони й зітнулися б у герці, але зараз навіть любов і суперництво, залицяння й ревнощі заступило почуття несамовитого голоду, що терзав усю зграю.

Рятуючись від гострих зубів вовчиці, старий вовк щоразу відскакував убік і натикався на молодого трирічного вовка, який біг праворуч, бо через сліпе око сухоребрий ніяк не міг його бачити. Цей молодий вовк уже геть змужнів і з-поміж виснаженої голодом зграї виділявся силою та завзяттям. Проте він біг так, що голова його насилу сягала плеча одноокого вовка. Тільки-но він наважувався порівнятися з ним (що траплялося досить рідко), як старий люто гарчав і клацанням зубів швидко відганяв молодика на його колишнє місце. Часом трирічний вовк відривався від побратимів і нишком втискувався між ним і вовчицею, та щоразу наражався на відсіч як не з двох, то з трьох боків. Варто було вовчиці загарчати, як старий вовк робив крутий поворот і кидався на молодого. Іноді кидалася на нього й вовчиця, а то й молодий ватажок, що біг ліворуч.

Бачачи перед собою три люті пащі, молодий вовк зупинявся, осідав на задні лапи, передніми міцно впирався в сніг і, наїжачившись, вишкіряв зуби. Замішання попереду зграї незмінно супроводжувалося сум’яттям у задніх її лавах. Вовки, що бігли ззаду, налітали на молодого й виявляли своє невдоволення, кусаючи його за стегна й за боки. Він наражався на велику небезпеку, адже голод і божевільна лють невіддільні. Проте безмежна самовпевненість, що властива молодості, раз по разу вперто штовхала його на повторення цих спроб, хоча вони були марні й завдавали йому тільки прикрощів.

Якби вовкам трапилася непогана здобич, зграю охопило б суперництво та гризня за любов і вона розпалася б. Але її становище було скрутне: виснажені голодом звірі опинились на грані відчаю, що змушував триматися гурту. Знесилені тривалим голодуванням вовки просувалися вперед набагато повільніше, ніж зазвичай, — усі охляли. У хвості, накульгуючи, пленталися зовсім кволі — наймолодші та найстарші. Попереду трималися дужчі. Але всі вони скидалися швидше на сухоребрих привидів вовчої подоби, ніж на справжніх вовків. Та попри все це жахіття — якщо не зважати на тих, що накульгували та плелися в хвості, — ніщо не виказувало ні втоми, ні найменших зусиль, і їх біг видавався невтомним і напрочуд легким. Здавалося, їхні м’язи, випнуті, наче мотузки, наповнені невичерпним запасом енергії. За кожним рухом сталевого м’яза накочувався наступний рух — і так без краю.

Того дня вовки пробігли багато миль. Вони бігли невтомно й уночі. Настав уже другий день, а звірі знай бігли. Навколо закляк мертвий простір. Жодних ознак життя. Тільки вони й рухалися в цій застиглій пустелі. Тільки в них і було життя, тож вони нишпорили в пошуках інших живих істот, щоб роздерти їх — і жити, жити!

Вовки перетнули не один вододіл, минули не один струмок в низинах, пробігли з десяток річкових долин, перш ніж їм пощастило знайти поживу. Вони натрапили на лосячі сліди. Першою їхньою здобиччю був великий лось-самець. Це було життя і м’ясо, і його не стеріг ні