Біле Ікло - Джек Лондон

Вони бігли недовго — днів зо три. Вовчиця все настирливіше шукала те, чого конче потребувала. Вона дуже обважніла за ці дні й не могла швидко бігати. Якось, погнавшись за зайцем, якого раніше спіймала б і без особливих зусиль, вона раптом облишила погоню й прилягла на сніг відпочити.

Коли Одноокий підбіг до неї й хотів тихесенько торкнутися носом її шиї, вона так сердито на нього напалася, що він аж упав на спину й дуже кумедно почав одбиватися від її зубів. Вовчиця зробилася ще дратівливішою, але Одноокий ставав ще терплячішим і дбайливішим, ніж раніше.

Нарешті вовчиця знайшла те, що шукала. За кілька миль угору по течії блищав невеликий струмок, що влітку впадав у Маккензі, а тепер взявся кригою аж до кам’янистого дна й затих, перетворившись від верхів’я з джерелами аж до гирла в крижане свічадо. Втомлена вовчиця бігла за Однооким, що гнав далеко попереду, й раптом помітила високу глинясту кручу, що нависала над струмком. Вона повернула вбік і підбігла туди. Буйні весняні зливи й тала вода підмили берег, і в одному місці утворилася невелика печера.

Вовчиця зупинилася біля входу й уважно оглянула крутий берег, а тоді оббігла печеру з обох боків аж до того місця, де круча переходила у пологий схил. Повернувшись назад, вона влізла в печеру через вузький отвір. Футів зо три їй довелося повзти, далі стіни розійшлися вшир і вгору, й вовчиця опинилась на невеличкому круглому майданчику, футів шість у діаметрі. Головою вона майже торкалася стелі. Усередині було сухо й затишно. Вовчиця пильно оглядала печеру, а Одноокий стояв біля входу й терпляче спостерігав за нею. Нахиливши голову й майже торкаючись носом лап, вовчиця обернулася кілька разів, а потім з утомленим зітханням, що більше скидався на стогін, згорнулася в клубок і лягла головою до входу. Одноокий, наставивши вуха, сміявся собі з неї, і вона бачила крізь отвір, як він добродушно махав своїм кудлатим хвостом. Вовчиця на хвильку прищулила свої гострі вуха і, лежачи з роззявленою пащею та висолопленим язиком, усією своєю сутністю виявляла задоволення та спокій.

Одноокому хотілося їсти. І хоч він заснув у печері, його сон був тривожний. Він раз по разу прокидався і, настороживши вуха, прислухався до того, що робиться надворі, в ясному світі під яскравим квітневим сонцем, що грає на снігу. Як тільки Одноокий починав дрімати, до його вух долинало жебоніння невидимих струмочків, і він піднімав голову, напружено вслухаючись у ці звуки. Сонце знову з’явилося на небі, і Північ, прокидаючись від сну, вже кликала вовка. Все навколо оживало. В повітрі пахло весною, під снігом зароджувалося життя, дерева шумували соком, бруньки скидали з себе крижані пута.

Одноокий турботливо поглядав на свою пару, але вона не виявляла бажання вставати з місця. Визирнувши надвір, він побачив зграйку снігурів, що спурхнули неподалік від нього, схопився, але, глянувши ще раз на вовчицю, ліг і знову задрімав. До його слуху донеслося слабке дзижчання.

Крізь дрімоту він кілька разів махнув лапою коло морди — і прокинувся. Біля кінчика його носа із дзижчанням вився комар. Він був великий — певне, провів усю зиму в сухому пні, а тепер сонце вивело його з заціпеніння. Вовк не міг далі опиратися покликові природи, закликові навколишнього світу та ще й страшенно зголоднів.

Одноокий підповз до своєї вовчиці й спробував заохотити її, щоб вона підвелась. Але вовчиця тільки загарчала. Тоді вовк сам вибрався на яскраве сонячне світло, побачив, що сніг під ногами провалюється й подорож буде нелегкою. Він побіг нагору замерзлим струмком, де сніг у затінку дерев лежав ще чистий і твердий. Побродивши годин з вісім, Одноокий поночі повернувся до печери ще голодніший, ніж був. Дичина йому траплялася, але піймати її він не міг. Зайці легко стрибали сніговою корою, а він провалювався й борсався в снігу.

Біля входу в печеру вовк підозріливо зупинився. Відтіля доносилися дивні притишені звуки. Вони не були схожі на голос вовчиці, проте в них угадувалося щось давно знайоме і рідне. Він обережно вповз досередини й почув застережне гарчання своєї пари. Це не збентежило Одноокого, але змусило триматися на якійсь відстані й він просто далі не поліз; його цікавили інші звуки — слабке, приглушене вищання й скімлення, до якого він здивовано прислухався.

Вовчиця знову загарчала, тепер уже роздратовано — Одноокий згорнувся клубком біля входу в печеру й заснув. Коли настав ранок і в лігво промкнулося тьмяне світло, вовк знову почав шукати джерело цих знайомих звуків. У застережному гарчанні вовчиці він відчув нові нотки, нотки ревнощів, — і це змусило вовка триматися від неї подалі. Проте він угледів, що між лапами вовчиці, припавши до її черева, сиділо п’ять маленьких живих клубочків; кволі й безпорадні, вони тихенько скавуліли й ще не дивилися на світ. Старий вовк був здивований. Не вперше таке траплялося на його довгому й щасливому віку, проте щоразу він дивувався.

Вовчиця стурбовано дивилася на нього. Деколи вона тихо гарчала, а коли їй здавалося, що він підходить занадто близько, це гарчання грізнішало. Власний досвід нічого їй не казав, але інстинкт, цей успадкований досвід безлічі поколінь вовчиць, підказував їй, що батьки часом з’їдають своїх щойно народжених нащадків. І хоч до цього часу вона не знала такої біди, інстинктивний страх за вовченят змушував її не підпускати й близько їхнього рідного батька.

Втім, вовченятам ніщо не загрожувало. У старому вовкові також озвався інстинкт, успадкований від батька, від безлічі поколінь вовків. Одноокий і не замислювався над цим, він усім своїм єством відчув це веління й, повернувшись спиною до своєї сім’ї, подався на пошуки здобичі.

За п’ять-шість миль від лігва струмок розгалужувався, а обидва його рукави, що розходились під прямим кутом, губилися десь у горах. Вовк пішов уздовж лівого рукава й незабаром наткнувся на чиїсь сліди. Обнюхавши їх і переконавшись, що сліди зовсім свіжі, він припав до снігу і глянув у той бік, куди вони вели. Потім неквапом повернувся й побіг уздовж правого рукава. Сліди були значно більші його власних, і він знав, що там, куди вони приведуть, надії на видобуток мало.

Пробігши з півмилі вздовж правого рукава, вовк призупинився, спіймавши своїм чутким вухом якийсь скреготливий звук. Тихо підкравшись, він побачив дикобраза, що, ставши на задні лапи, точив зуби об дерево. Одноокий обережно наближався, не сподіваючись особливо на успіх. Так далеко на півночі дикобрази