Біле Ікло - Джек Лондон
Коли він приніс поживу до печери і втягнув її в лігво, вовчиця глянувши, підняла морду й ніжно лизнула вовчу шию. Але зараз же й загарчала стиха, відганяючи його від вовченят. Цього разу гарчання було вже не таке сердите — в ньому чулося швидше вибачення, ніж погроза. Її інстинктивний страх за потомство поступово зник. Одноокий поводився, як справжній вовк-батько, і не виявляв блюзнірського бажання пожерти маленьких створінь, народжених нею на світ.
Розділ третій
Сіре вовченя
Воно дуже відрізнялося від своїх братів і сестер. Їхнє хутро вже набувало рудуватого відтінку, успадкованого від матері-вовчиці, а воно вдалося у батька і з усього виводка було єдиним сірим вовченям. Воно народилося справжнім вовком і дуже нагадувало батька — викапаний Одноокий, з тією лише різницею, що мало двоє очей, а не одне, як батько.
Очі в сірого вовченяти тільки недавно прорізались, але бачило воно вже зовсім добре.
І навіть коли очиці його ще були заплющені, чуття дотику, смаку й нюху вже слугували йому. Воно чудово знало своїх двох братів і двох сестер. Вовченя здіймало з ними незграбну метушню, що часом уже переходила в бійку, і його горлечко починало тремтіти від хрипких звуків, провісників гарчання. Задовго до того, як у нього прорізалися очиці, воно навчилося на запах, на дотик і на смак упізнавати свою матір-вовчицю — джерело тепла, ситості й ніжності. А коли вона своїм шорстким теплим язиком пестила його, ніжно вилизуючи тендітне тільце, вовченятко заспокоювався, пригорталося до неї й мирно засинало.
Майже весь перший місяць свого життя воно так солодко й спало, але тільки-но прорізались очка й воно почало добре бачити — спало менше й помалу почало вивчати навколишній світ. Його світ ще був темний, хоча воно не підозрювало цього, тому що не знало ніякого іншого.
Вовченя жило в напівтемряві печери, і його очиці пристосувались саме до такого світла. Весь його світ обмежувався стінами лігва, й воно не мало жодного уявлення про неосяжність зовнішнього світу, тож його не гнітили ні тіснява, ні вузький простір існування.
Втім, воно дуже рано виявило, що одна зі стін його світу не така, як інші, — там був вихід з печери, і з отвору в стіні падало світло. Спостережливе зроду, вовченя помітило цю несхожість ще до того, як у нього з’явилися думки й усвідомлені бажання. Стіна непереборно вабила до себе вовченя ще з тої пори, коли воно не могло бачити її. Світло, що йде відтіля, било йому в зімкнуті очі, і його зорові нерви відповідали на ці теплі промінчики, що викликали таке приємне й таке дивне відчуття. Життя кожної клітинки його тіла, те життя, що було суттю цього тіла й не мало нічого спільного з його особистим життям, — тяглося до цього світла й туди ж таки поривало його тіло, як ото хімічний склад рослини змушує її обертатися за сонцем.
Ще задовго до того, як у ньому замріла свідомість, воно спрагло силкувалося підповзти до виходу з печери. Сестри й брати не відставали від нього — навіть у першу пору їхнього життя жодне з них ніколи не забивалося в темні кутки. Світло невпинно вабило їх до себе, ніби паросточки рослин; адже хімічний процес, що називається життям, потребує світла; воно було необхідною умовою їх існування, і крихітні тільця новонароджених вовченят, керовані сліпим інстинктом, нестримно тяглися до нього, як вусики виноградної лози. Пізніше, коли в кожному з них почала виявлятися й розвиватися індивідуальність, заговорила особистість, коли в кожного почали прокидатися бажання й свідомі прагнення, потяг до світла тільки посилився. Вони невтримно й наполегливо лізли до виходу, а мати тільки те й робила, що заганяла їх назад.
Тоді сіре вовченя й дізналося, що його мати може бути не тільки ласкавою, що крім її пестливого язика в неї є і щось інше. Вперто пориваючись до світла, воно переконалося, що в матері є ніс, яким вона, караючи, може відкинути його назад; потім воно довідалося про лапу, що вміла прим’яти його до землі й швидким, точно розрахованим рухом перекотити в куток. Так воно вперше пізнало біль і почало свідомо уникати його, намагаючись не наражатися на кару, а потім навчилося викручуватися в критичний момент і втікати від покарання. Це й справді вже були свідомі вчинки — наслідки перших його узагальнень. Досі воно ухилялося від болю несвідомо, так само несвідомо, як і поривалося до світла. Але тепер воно виверталося, бо знало, що таке біль.
Воно було мале, а вже страшенно хиже. Такими ж були його брати та сестри. А інакше й бути не могло. Адже воно було м’ясоїдною твариною і походило з роду хижаків, що харчуються м’ясом. Молоко, що його воно ссало від дня своєї появи на світ, вироблялося з м’яса, яким живились його батьки; а тепер, коли йому минув місяць і вже минуло з тиждень, як розплющились очиці, вовченя теж почало їсти м’ясо, наполовину перетравлене вовчицею для її п’яти дитинчат, яким уже не вистачало материнського молока.
З кожним днем сіре вовченя дедалі більше набиралося зухвалості. Воно найголосніше й найгрізніше гарчало, сердилось дужче, ніж інші. Воно перше навчилося спритним ударом лапи збивати з ніг своїх братів і сестер, перекидати їх горілиць. І саме воно першим схопило інше вовченя за вухо й заходилося тягати й сіпати його та ще й люто гарчати крізь зціплені зуби. І вже напевне воно найбільше непокоїло матір, що намагалася відігнати вовченят від виходу з печери.
З кожною дниною світло дедалі дужче вабило до себе сіре вовченя, кликало вибратися з печери. Вовченя постійно мандрувало печерою, пориваючись до виходу, і його постійно відтягали назад. Щоправда, воно не знало, що це був вихід. Воно не підозрювало про існування різних входів і виходів, переходів, які ведуть із одного місця в інше. Воно взагалі не мало уявлення про існування інших місць, а про те, як добиратися туди, й поготів. Тому вихід з печери видавався йому стіною — стіною світла. Як сонце світило там,
