Біле Ікло - Джек Лондон

Так воно отримувало науку самого життя. Його маленький нерозвинений мозок, хоч і несвідомо, але зробив певний висновок. Речі бувають живі й неживі. Живих речей треба остерігатися. Неживі завжди залишаються на місці, а живі рухаються, і ніколи не можна знати заздалегідь, яких несподіванок від них чекати, тож треба бути напоготові.

Вовченя незграбно простувало вперед, раз по разу на щось натикаючись. Наприклад, йому здавалося, що до гіллячки ще далеко, а вона била його по носі або хльоскала по боках. Земля була нерівна. Воно спотикалося, носиком рило землю, забивало лапки, ступало або дуже широко, або дріботіло невлад. До того ж дрібні камінчики, які валялися довкруги, вислизали в нього з-під ніг, переверталися, допіру воно наступало на них. І нарешті вовченя зрозуміло, що не всі неживі речі перебувають у стані стійкої рівноваги, як його печера, і що маленькі неживі речі набагато частіше падають і перевертаються, ніж великі. Отож кожна невдала спроба, найменша помилка були для вовченяти новою наукою. З кожним своїм кроком воно дізнавалося більше й більше. Що далі воно йшло, то твердішою ставала його хода. Воно чимчикувало вперед, пристосовуючись, училося розраховувати кожен свій рух, оцінювати свої фізичні можливості, визначати відстань між різними предметами, а також між ними й собою.

Новачкам завжди таланить. Народжене мисливцем (хоч воно й не знало цього), вовченя натрапило на дичину зразу біля своєї печери, вже в першу ж свою вилазку на світ божий. Воно потрапило в замасковане куріпчине гніздо, коли спробувало пройти стовбуром поваленої сосни; гнила кора зсунулася під його ногами, воно з розпачливим вереском зірвалося із круглого стовбура, упало на кущ і, пролетівши крізь листя й гілля, опинилося просто в гнізді, де сиділо семеро маленьких куріпченят.

Пташенята запищали, заворушились, а вовченя спершу злякалося. Потім, побачивши, що вони зовсім маленькі, посміливішало й прим’яло найрухливіше з них одною лапою. Пташеня під лапою затріпотіло й засіпалося ще дужче. Вовченяті це так сподобалося, що воно придушило його сильніше, а тоді понюхало й узяло зубами. Пташеня тріпотіло в роті й лоскотало йому язика. Цієї миті вовченя відчуло голод. Щелепи його зімкнулися, тендітні пташині кісточки захрумтіли, й тепла кров, що виявилася дуже смачною, розбудила вовчий апетит. То була дичина, така ж самісінька, як і та, що приносила мати, тільки набагато смачніша, тому що жива. Вовченя жадібно з’їло пташеня й зупинилося тільки тоді, коли покінчило з усім кублом. По тому воно облизнулося, як робила його мати, й почало вибиратися з куща.

Раптом на нього налетів шалений крилатий вихор. Стрімкий натиск і несамовиті удари крил засліпили, приголомшили вовченя. Воно тицьнулося головою в лапи й заверещало. Та удари посипалися на вовчу голівоньку з новою силою. Куріпка-мати нетямилася з люті. Тоді вовченя теж розлютилося й, підхопившись, із гарчанням почало відбиватися лапами, а потім пустило в хід і свої дрібні зуби, якими вп’ялося у пташине крило й заходилося щосили смикати й тягти його. Куріпка шарпалася, лупцюючи його другим крилом. Це була перша сутичка вовченяти. Втративши страх перед невідомим, воно шаленіло від цієї боротьби і вже нічого не боялося. Воно шматувало живу істоту, яка, відбиваючись, ще й завдавала ударів. Вовченя не на жарт розпалилося, адже це було м’ясо. В ньому прокинулась нездоланна жага крові, й воно жадало втамувати цю спрагу. Щойно воно знищило семеро маленьких живих істот. Зараз воно знищить велику живу істоту. Вовченя було надто захоплене бійкою й надто щасливе, щоб усвідомлювати своє щастя. Воно аж нетямилося від почуттів, яких досі не зазнавало.

Вовча не випускало крила й завзято гарчало крізь зуби. Куріпка витягла його з куща й силкувалася затягти назад, та воно виявилося дужчим і вперто витягло її на відкрите місце. Птах кричав і тріпотів крилом, а його пір’я розліталося в повітрі, неначе сніг. Вовченя вже не тямилось од люті, войовнича кров предків розбурхалася в ньому не на жарт. Саме того не знаючи, воно в ці хвилини жило повноцінним життям. Воно зрозуміло своє призначення в світі й виконувало відведену йому роль, робило ту справу, для якої було народжене, — вбивало здобич. Воно виправдувало своє існування, виконуючи вище призначення життя, тому що життя досягає своїх вершин у ті хвилини, коли всі його сили спрямовуються на здійснення поставлених перед ним цілей.

Нарешті куріпка перестала боротися. Вовченя все ще тримало її за крило. Вони лежали на землі й дивилися одне на одного. Вовченя спробувало сердито й погрозливо загарчати. Куріпка дзьобнула його в ніс, що після всього вже й так болів. Вовченя здригнулося, але не випустило крила. Птах дзьобнув його ще й ще раз. Вовченя заскавуліло й позадкувало, ухиляючись від дзьоба, все ще з крилом у зубах, не розуміючи, що разом із крилом тягне за собою й куріпку. Град ударів посипався на його багатостраждальний ніс. Войовничий запал вовченяти раптово згас. Випустивши здобич, воно крутнуло хвостом і ганебно чкурнуло через галявину.

Добігши до чагарника й важко дихаючи, вовченя прилягло, висолопило язика й жалібно заскімлило, торкаючи лапками подзьобаного носика. А передчуття неминучого лиха стисло йому серце тривогою. Невідоме з усіма своїми жахами знову впало згори, й воно інстинктивно шаснуло під захист куща. На вовченя війнуло вітром, і велике крилате створіння лиховісно й безгучно пронеслося повз нього. Так воно ледь не опинилося в пазурах яструба, що стрілою впав з блакитного неба, але промахнувся.

Вовченя лежало під кущем і полохливо визирало відтіль, ще не зовсім отямившись від переляку, як на іншому боці галявини з розореного гнізда випурхнула куріпка. Пригнічена горем, вона й не помітила крилатої блискавки, що падала на неї з неба. Та все це добре бачило вовченя — і то було наукою для нього. Воно бачило, як яструб каменем упав униз, промчав над землею, майже торкаючись крильми трави, устромив пазурі в куріпку, що пронизливо скрикнула від смертельного болю й жаху, і злетів угору, несучи її з собою.

Вовченя довго не виходило зі свого притулку. Воно вже багато чого пізнало й навчилося. Живі істоти — це м’ясо. Вони смачні. Але великі живі істоти роблять боляче. Тож краще їсти маленьких — таких, як писклята в куріпчиному гнізді, а великих, як сама куріпка, краще не чіпати. Проте йому дошкуляла гіркота