Біле Ікло - Джек Лондон

за стіною, так і ця стіна світила йому в печері. Вона вабила його до себе, як вогонь метелика, і вовченя прагнуло дійти до неї. Життя, що швидко росло в ньому, штовхало його до світляної стіни. Життя, що таїлося в ньому, знало, що там єдиний шлях у світ — шлях, яким йому судилося йти. Але саме воно нічого не знало про це. Вовченя взагалі не знало, що існує зовнішній світ.

Ця стіна світла мала одну дивну властивість. Його батько (а вовченя вже розуміло, що то був інший мешканець його світу — подібна до матері істота, котра спала ближче до світла й приносила їжу) мав звичку йти прямо в цю далеку світлу стіну й зникати за нею. Сіре вовченя не могло цього збагнути. Хоч до цієї стіни мати його не підпускала, до інших стін печери воно підходило, і щоразу його ніжний носик натикався на щось тверде. Часом це завдавало нестерпного болю, й воно полишало марну затію. Не замислюючись над цим, воно вирішило, що зникати в стіні — характерна батькова властивість, як ото молоко та м’ясна жуйка були характерними властивостями матері.

Власне кажучи, сіре вовченя не вміло мислити, — принаймні так, як мислять люди. Його мозок працював хаотично, проте його висновки були не менш виразними й певними, ніж людські висновки. Вовченя сприймало речі такими, як вони є, не питаючи, чому й для чого. Досить було знати, що це сталося. Це був його метод пізнання навколишнього світу. І його не обходило, чому те сталося. Йому було досить знати, як це сталося. Тицьнувшись кілька разів підряд носом у стіни печери, воно примирилося з тим, що не може проходити крізь них, як це робить батько. Але його не тривожило бажання довідатися, у чому ж різниця між ним і батьком. Логіка й фізика не брали участі у формуванні його розуму.

Як і більшість мешканців Дикої Землі, воно рано пізнало голод. Настали дні, коли батько перестав приносити м’ясо, а в матері не стало молока. Вовченята скавучали й скімлили, та переважно спали; потім їх остаточно здолала голодна дрімота. Не зчинялася вже метушня й не виникало ні сварок, ні гризні, ніхто з них не робив спроби дістатися до світлої стіни. Вони спали, і життя, що насилу жевріло у їхніх охлялих від голоду тільцях, помалу згасало.

Одноокого охопив розпач. Він скрізь нишпорив і шастав, мало спав у лігві, що стало тепер сумним і безрадісним. Вовчиця теж покинула свій виводок і вийшла шукати поживи. У перші дні після народження вовченят Одноокий частенько навідувався до індіянського селища й грабував заячі сильця, та коли сніг розтанув і річки скресли, індіянці пішли собі далі, і це джерело їжі зникло.

Коли сіре вовченя повернулося до життя й трохи зміцніло, воно знову почало цікавитися далекою білою стіною, а ще виявило, що населення його світу дуже зменшилося. В нього залишилася тільки одна сестра. Решта вовченят зникла. Коли вовченя оклигало, то мусило гратися саме, бо сестра не могла вже ані підвести голівку, ані поворухнутися. Його маленьке тіло круглішало від м’яса, яке він тепер їв, але для сестрички їжа прийшла занадто пізно. Вона спала, не прокидаючись, і в її маленькому кістячку, обтягнутому шкірою, життя вже дотлівало, аж врешті згасло.

Настала пора, коли сіре вовченя перестало бачити батька: він більше не з’являвся крізь стіну й не зникав за нею; місце, де він спав біля входу в печеру, спорожніло. Це трапилося наприкінці другого періоду голодування, не такого жорстокого, як перший. Вовчиця знала, чому Одноокий не повернувся до лігва, але не могла розповісти сірому вовченяті про те, що бачила. Полюючи на лівому рукаві струмка, в тій місцевості, де жила рись, вона натрапила на вчорашній слід Одноокого. І там, де сліди скінчилися, вона знайшла його самого — вірніше, те, що від нього залишилося. Все навколо свідчило про запеклу сутичку й про те, що, вигравши в ній, рись пішла до себе в нору. Вовчиця відшукала цю нору, але за багатьма ознаками видно було, що рись усередині, — й вовчиця не зважилася лізти туди.

Після цього вовчиця перестала полювати на лівому рукаві струмка. Вона добре знала, який лютий і безстрашний звір ця рись. Знала, що у рисі в норі молодий виводок. Півдесятка вовків можуть легко загнати рись на дерево, хоч би як вона пирхала та наїжачувалася; однак зовсім інша справа — зустрітися з нею віч-на-віч, надто ж якщо за спиною в неї голодний виводок.

Проте Північ є Північ і мати є мати, відчайдушно дбайлива і в Дикій Землі, й поза нею; і неминуче повинен був настати такий день, коли заради свого сірого дитинчати вовчиця наважиться піти вздовж лівого рукава, до нори серед скель, назустріч лютій рисі.

Розділ четвертий

Загадкова стіна

На той час, коли вовчиця почала залишати печеру й ходити на полювання, вовченя вже добре затямило, що до виходу з лігва наближатися не можна. Крім того, що мати втовкмачила це йому, щоразу штовхаючи то носом, то лапою, у ньому самому починав розвиватися інстинкт страху. За все своє коротке життя в печері воно жодного разу не зустрічало нічого такого, що налякало б його. Проте страх жив у ньому. Він перейшов до вовченяти від далеких предків, через тисячу тисяч життів. Сіре вовченя успадкувало його від Одноокого й вовчиці, а їм у спадок він передався через усі покоління вовків, що жили до них. Страх — це спадщина Дикої Землі, і жоден звір не може позбутися його або проміняти на юшку із сочевиці!

Отже, сіре вовченя знало страх, хоча й не розуміло його сутності — від чого він буває. Либонь, воно вважало його за одне з тих обмежень, які ставить життя. А про ті обмеження воно вже знало — наприклад, коли відчувало голод і не мало можливості погамувати його. Тверда перешкода у вигляді стіни, штурхани маминого носа, дошкульні удари материнської лапи, нищівний голод виробили в ньому впевненість, що не все у світі дозволено, що в житті є свої обмеження й заборони. Коритися їм означало уникати болю й усяких життєвих ускладнень.

Вовченя не міркувало про все це так, як міркують люди. Воно просто розмежувало навколишній світ на те, що завдає болю, і те, що болю не завдає, а розмежувавши, намагалося уникати всього, що є джерелом болю, тобто обмежень і перешкод, щоб