Біле Ікло - Джек Лондон

Вовченя спустилося пологим берегом до струмка. Досі воно ще не бачило води. Йому здалося, ніби йти по воді дуже добре. Вона така гладенька й рівна. Вовченя сміливо ступнуло вперед і, заскавулівши, пішло на дно, просто в обійми невідомого. Стало холодно й перехопило подих. Замість повітря, яким воно звикло дихати, в легені ринула вода. Ядуха стиснула йому горло, мов смерть. Щоправда, вовченя не знало, що таке смерть, проте, як і всі мешканці Дикої Землі, інстинктивно боялося її. Вона була для нього уособленням найстрашнішого болю, суттю невідомого й сукупністю всіх його жахів. Для нього це було останнє, найбільше лихо, про яке воно нічого не знало, якого панічно боялося, хоч і не могло уявити його собі до кінця.

Несподівано вовченя випірнуло на поверхню й усією пащею вхопило свіжого повітря. Цього разу воно вже не пішло на дно. Вовченя замолотило всіма чотирма лапами по воді, ніби це було для нього звичною справою, і попливло. Найближчий берег був за якийсь ярд від вовченяти, але воно виринуло спиною до нього і, одразу побачивши протилежний берег, попливло туди. Струмок був вузький, але саме в цьому місці розливався широким затоном.

На середині бистрина підхопила вовченя й понесла вниз за течією, до маленьких порогів, що починалися там, де русло знову звужувалося. Пливти тут було важко. Досі спокійна вода раптом завирувала. Вовченя то вибивалося на поверхню, то поринало з головою під воду. Його кидало на каміння, що стирчало з води, перевертало то на бік, то на спину, й ударяло знов об камені. Вовченя скавчало від болючих ударів і по цих завиваннях можна було порахувати, скільки підводних каменів трапилося йому на шляху.

За порогами потік знову широко розливався, течія легенько винесла вовченя на берег і обережно поклала на обмілину. Воно вилізло з води й простяглося на сухому. Його знайомство із зовнішнім світом тривало, і знання про нього збагатилися. Вода нежива, але рухається. І хоч, на перший погляд, вона здавалася твердою, як земля, насправді ж вона геть не така. І вовченя дійшло до висновку, що речі не завжди такі, якими здаються. Страх перед невідомим був не чим іншим, як успадкованою від предків недовірою до навколишнього світу, а тепер його посилив ще й досвід. Віднині вовченя вже ніколи не покладатиметься на зовнішній вигляд речей. Перш ніж довіритися їм, воно пересвідчиться, які вони насправді.

Цього дня вовченяті судилася ще одна пригода. Воно раптом згадало, що в нього є мати, і відчуло, що вона потрібна йому найбільше в світі. Від усього, що з ним за день трапилося, утомилося не тільки тіло, а й маленький його мозок. Зроду не трудилося воно стільки, як цього дня. Та й спати хотілося. Приголомшене, почуваючи себе зовсім самотнім і безпорадним, воно подалося на пошуки своєї печери й матері.

Пробираючись між кущами чагарника, вовченя раптом почуло пронизливий сердитий крик. Щось жовте промайнуло в нього перед очима — то шмигнула ласка. Вона була невеличка, й вовченя її зовсім не злякалося. Раптом майже у себе під ногами воно побачило зовсім малесеньке створіння — ласеня, що тремтіло з переляку, бо теж уперше вилізло з нори шукати пригод. Тільки-но мале хотіло було сховатися в траві, вовченя інстинктивно перевернуло крихітку лапою на спину. Ласеня голосно й рипуче запищало. Тієї ж миті перед очима вовченяти знову майнула жовта пляма. Воно почуло лютий крик, щось дошкульно вдарило його по голові, й гострі зуби ласки-матері вп’ялися йому в шию.

Заскавучавши, завиваючи від болю й несподіванки, вовченя позадкувало в кущі, а ласка схопила своє дитинча й зникла з ним у гущавині. У вовченяти дуже боліла шия, але більше мучила його образа, і воно сиділо й тихо скімлило. Така мала ця ласка-мати, а така сердита й кусається так боляче! Вовченя ще не знало, що це невеличке звіря — найлютіший, найстрашніший і наймстивіший із усіх хижаків Дикої Землі. Та незабаром йому довелося переконатися в цьому на власній шкурі.

Воно ще скавучало, коли ласка-мати знову з’явилася перед ним. Тепер ласеня було в безпеці, й вона не кинулася на вовченя, а обережно підкрадалася, тож воно могло розгледіти її тонке, зміїне тільце й високо підняту гадючу голівку.

У відповідь на різкий погрозливий крик шерсть на спині у вовченяти настовбурчилася, і воно сердито загарчало. Ласиця підходила все ближче. І не встигло вовченя й оком моргнути, як раптовим стрибком хижачка на мить пропала з поля його зору, а потім блискавично вп’ялася йому в горло, глибоко прокусивши шкіру.

Вовченя гарчало, відбивалося, але було ще зовсім маленьке і це був його перший вихід у світ, тому його гарчання перейшло в жалібне скавучання й воно вже не боронилося, а намагалось вирватися із гострих зубів ласки й утекти. Проте хижа ласиця не відпускала вовченяти, а, висячи в нього на шиї, силкувалася дістати зубами вену, де пульсувало життя. Ласка полюбляла кров і воліла ссати її прямо з горла ще живої жертви.

Сіре вовченя чекала неминуча загибель, і повість про нього залишилася б ненаписаною, якби не примчала на поклик дитинчати мати-вовчиця, що блискавкою вискочила з кущів. Ласка вмить випустила його й стрілою метнулася до горла вовчиці, але, промахнувшись, вчепилася їй у щелепу. Вовчиця, трусонувши головою, як бичем, підкинула нападницю високо в повітря, й зуби ласиці розчепились. Щелепи вовчиці на льоту схопили тонке жовте тільце, і ласка знайшла свою смерть в її гострих зубах.

Новий приплив материнської ніжності був найкращою винагородою вовченяті. А знайшовши його, мати, здається, раділа ще більше, ніж син. Вона ласкаво тицяла його носом, легенько підкидала, пестила й зализувала йому рани. А потім мати й вовченя удвох ізжерли ласку, повернулися в печеру й солодко заснули, згорнувшись в один теплий клубок.

Розділ п’ятий

Закон здобичі

Вовченя розвивалося напрочуд швидко. Два дні воно відпочивало, а потім знову вилізло з печери. У цей його вихід вовченяті стрілося маленьке ласеня, матір якого вони з’їли вдвох із вовчицею, тож воно впевнено накинулось на слабше за себе маля і швидко впоралося з ним. Цього разу воно не заблукало, а, втомившись, саме знайшло дорогу до печери й лягло спати. Після цього вовченя щодня вирушало на прогулянку й щоразу заходило далі й далі.