Вероніка вирішує померти - Пауло Коельо

Зате до Едуарда підійшов новий хворий, — очевидно, ще ні з ким не знайомий.

— Бог покарав людство, — сказав хворий. — І наслав на нього чуму. Але я бачив його в снах, і він просив мене прийти порятувати Словенію.

Едуард пішов від нього геть, а той заволав йому вслід: «Думаєш, я здурів? То почитай Євангеліє! Господь послав єдинородного свого сина, і син знову воскрес!»

Але Едуард його вже не слухав. Дивився на навколишні гори й дивувався сам собі. Чому йому хочеться втекти звідси, коли він нарешті віднайшов спокій, якого так прагнув? Навіщо знову ганьбити своїх батьків, коли вже владналися всі родинні проблеми? У збудженні став крокувати туди-сюди, очікуючи, коли Марі вийде зі своєї мовчанки, щоб з ним поговорити, але вона й далі мала відсторонений вигляд.

Він знав, як утекти з Віллету. Попри надійну охорону, там було досить багато лазівок — недоглянутих, тому що люди, які опинялись у Віллеті, не мали великого бажання втікати звідси. На мур із західного боку досить легко було видряпатися — стільки на ньому було виступів і заглиблень; будь-хто міг перелізти через нього й опинитися в полі, на дорозі, що вела на північ, до Хорватії. Війна закінчилась, брати знову стали братами, кордони вже не охоронялися так пильно, як раніше; за сприятливих обставин він міг би через якихось шість годин бути в Белграді.

Едуард уже кілька разів виходив на цю дорогу, але завжди вирішував повертатися, — не було знаку йти вперед. Тепер усе змінилося: знак нарешті з’явився; він мав образ молодої зеленоокої дівчини з каштановим волоссям і трохи здивованим виглядом людини, котра гадає, що знає, чого вона хоче.

Едуард вирішив перелізти через мур, втекти зі Словенії й ніколи більше не вертатись. Але дівчина спить, а він хотів, принаймні, попрощатися з нею.

Коли закінчилися сонячні ванни і «Братство» зібралось у вітальні, Едуард долучився до них.

— Що тут робить цей лунатик? — спитав найстарший братчик.

— Не чіпайте його, — сказала Марі. — Зрештою, ми всі тут ненормальні.

Братчики засміялися й почали обговорювати вчорашню лекцію. Всіх цікавило, чи може суфійська медитація змінити світ? Висловлювалися різні теорії, пропозиції, методики, протилежні ідеї, критикували лектора, пропонували варіанти вдосконалення випробуваних століттями засобів.

Едуарда нудили такі дискусії. Ці люди ізолювали себе в психіатричній лікарні й намірилися рятувати світ, нічим, власне, й не ризикуючи, бо знали, що світ глузуватиме з них, хоча деякі їхні ідеї були б вельми корисні. Кожен мав власну теорію з будь-якого приводу, й кожен вважав лише свої погляди вартими визнання. Вони проводили в розмовах цілісінькі дні, ночі, тижні й роки, не припускаючи навіть, що будь-яка ідея, добра чи погана, існує тільки тоді, коли хтось намагається її застосувати на практиці.

Що таке суфійська медитація? Що таке Бог? Що таке спасіння, — якщо світ узагалі потребує спасіння? Ніщо. Якби ж то всі тут — та й поза Віллетом також — просто жили своїм життям і давали жити іншим, Бог був би в кожній миті, в кожному зерняткові, в кожній хмаринці. Бог уже був тут, але ж людям здавалося, що вони все ще мають його шукати, бо надто просто було визнати, що актом віри є життя.

Коли він учора підслухував їх, чекаючи на Вероніку, то чув, як їх навчав майстер суфізму: просто дивіться на троянду. Чого ж іще треба?

Проте навіть після пережиття такої глибокої медитації, навіть після такого безпосереднього зіткнення з видіннями раю, вони знову дискутували, сперечалися, критикували й будували теорії.

Він перехопив погляд Марі. Вона відвела очі, але Едуард вирішив діяти рішучіше; підійшов і взяв її за руку.

— Припини, Едуарде.

Він міг сказати: «Ходи зі мною». Але не хотів цього робити перед усіма цими людьми, яких здивує його рішучий голос. Тому лишень став перед нею на коліна й благально подивився в очі.

Всі розреготалися.

— Ти вже для нього як свята, Марі, — сказав хтось. — Мабуть, це вплинула вчорашня медитація.

Але роки мовчання навчили Едуарда спілкуватися очима; він умів зосередити в очах усю свою енергію. Вчора був абсолютно певен, що Вероніка відчула його ніжність і любов, а сьогодні знав, що Марі зрозуміє його відчай, адже він насправді її потребував.

Ще трохи вона опиралась, а тоді встала, тримаючи його за руку.

— Ходім прогуляємось, — сказала вона. — Ти щось нервуєшся.

Вийшли разом до саду. Як тільки достатньо віддалилися, коли їх ніхто вже не міг почути, Едуард перервав мовчанку.

— Я вже роками у Віллеті, — сказав він. — Не завдаю прикрощів батькам, позбувся свого честолюбства, але Видіння Раю залишилися.

— Я знаю, — сказала Марі. — Ми про це часто розмовляли, і я знаю також, до чого ти ведеш: час звідси йти.

Едуард глянув на небо; невже й Марі почувається так само?

— А все через одну-єдину дівчину, — додала Марі. — Ми тут були свідками багатьох смертей, — люди вмирали, коли найменше цього сподівалися, й переважно тоді, як остаточно припиняли боротьбу за життя. Але вперше на наших очах це стається з молодою, гарною, здоровою дівчиною, в котрої ще все життя мало б бути попереду. Вероніка єдина, хто не бажає залишитися назавжди у Віллеті. Мимоволі постає питання: а що ж ми? Що ми тут робимо?

Він кивнув головою.

— Вчора вночі я теж запитала саму себе: що я роблю тут, в оцій лікарні? І думала, як неймовірно цікаво було б блукати майданом біля «Трьох мостів», на ринку навпроти театру, купувати яблука й говорити про погоду. Звичайно, прийшлося б зіткнутися з безліччю інших давно забутих речей, таких як невиплачені рахунки, сварки з сусідами, іронічні погляди людей, котрі мене не розуміють, самотність, нарікання моїх дітей. Але все це, гадаю, є просто частиною життя; і ціна, яку ми сплачуємо за зіткнення з усіма цими дрібними проблемами, є набагато