Вероніка вирішує померти - Пауло Коельо

Доктор знав, що це неправда, проте продовжив її перебування у лікарні на невизначений час.

Вероніка вирішила, що час йти спати, проте Едуард не відходив від піаніно.

— Я втомилась, Едуарде. Мені треба виспатися.

Вона з задоволенням грала б для нього й далі, видобуваючи з пам’яті всі сонати, реквієми й адажіо, які тільки могла пригадати, бо він умів захоплюватися, нічого не вимагаючи. Але тіло її вже не витримувало.

Він був такий вродливий! Якби ж він вибрався хоча б на мить зі шкаралупи свого світу й побачив у ній жінку, її останні ночі на цій землі могли б стати найчарівнішими в її житті: Едуард був єдиний, хто збагнув артистичну натуру Вероніки. Вишукані емоції сонат і менуетів ріднили її з цим юнаком так, як з ніким іншим.

Едуард був ідеальний чоловік — чутливий, освічений; він зруйнував байдужий світ, аби відтворити його заново в голові, але вже з новими кольорами, новими персонажами, новими історіями. І в цьому новому світі були жінка, музика й місяць, що поступово повнішав.

— Я б могла закохатися зараз і віддати тобі все, що маю, — сказала вона, знаючи, що він її не розуміє. — Тобі потрібна тільки моя музика, але я, виявляється, могла б дати тобі щось значно більше, я готова ділитися з тобою багато чим, що тільки-но починаю усвідомлювати.

Едуард посміхнувся. Він зрозумів? Вероніка злякалася — всі правила пристойної поведінки стверджують, що про любов не можна говорити ось так відверто, та ще й чоловікові, якого майже не знаєш. Але їй вже не було чого втрачати.

— Ти єдиний у світі чоловік, Едуарде, якого я могла б покохати, хоча б тому, що ти не тужитимеш, коли я помру. Не знаю, що відчувають шизофреніки, але напевно вони ні за ким не тужать. Можливо, тужитимеш за нічною музикою, але місяць сходитиме й далі, а тоді знайдеться хтось, хто гратиме тобі сонати, тим паче в лікарні, де всі — лунатики.

Вона не знала, який зв’язок між лунатиками й місяцем, але він мав бути досить тісним, якщо цим словом називають божевільних.

— І я не тужитиму за тобою, Едуарде, бо буду мертва, далеко звідси. А раз я не боюся тебе втратити, то й не дбаю, що ти про мене думаєш і чи думаєш взагалі. Нині я грала тобі, як закохана жінка. Це було чудово. Найкраща мить мого життя.

Побачила в саду Марі. Пригадала її слова. І знову глянула на юнака, що стояв перед нею.

Скинула светр і підступила до Едуарда. Якщо вона щось і зробить, то тепер. Марі ще довго стоятиме там, на холоді, й повернеться не скоро.

Він відступив. В очах його стояло запитання: коли вона знову почне грати? Коли вона зіграє ще якийсь твір, який виповнить його душу такими самими кольорами, болем, стражданням і радістю, що й отих божевільних композиторів, які своєю музикою випередили цілі покоління?

«Та жінка надворі радила мастурбувати, щоб з’ясувати, як задалеко я зайду. Чи дійсно можна зайти далі, ніж я досі була?»

Взяла його за руку й спробувала підштовхнути до дивана, але Едуард делікатно ухилився. Волів стояти тут, біля піаніно, терпляче чекаючи, коли вона заграє знову.

Спочатку Вероніка збентежилась, але потім вирішила, що їй немає чого втрачати. Вона вмирає; навіщо їй і далі підживлювати страхи та забобони, що завжди обмежували її життя? Скинула з себе усе, залишившись перед ним цілком голою.

Едуард посміхнувся. Вона не знала чому, але він посміхався. Делікатно взяла його руку й притулила собі до лона; рука так і застигла там, нерухома. Вероніка змінила думку й відпустила цю руку.

Щось збуджувало її значно сильніше, ніж фізичний контакт із цим юнаком, а саме те, що могла робити все, що їй забагнеться, не маючи жодних обмежень. Крім отієї жінки надворі, хто ще міг би сюди зайти, коли всі міцно сплять?

У ній почала нуртувати кров, а холод, який обвіяв був її голе тіло, вже відступав. Стояли одне перед одним, лице в лице, вона гола, він одягнений. Вероніка почала мастурбувати; вона робила це й раніше, сама або з партнерами, проте вперше при мужчині, який не виказував жодної зацікавленості.

І це збуджувало, збуджувало неймовірно. Вероніка стояла, ледь розставивши ноги, торкалася свого лона, грудей, волосся, й віддавалася насолоді так, як ще ніколи досі, й не тому, що хотіла примусити Едуарда залишити його незбагненний світ, а тому, що ніколи ще такого не переживала.

Почала говорити — говорила неймовірні речі, вимовляла слова, що їх її батьки, друзі, далекі предки вважали би вкрай непристойними. Настав перший оргазм, й вона закусила губу, щоб не закричати від задоволення.

В Едуардових очах з’явилося інше світло, немовби він щось відчув, щось уловив — її енергію, а чи тепло і запах її тіла? Вероніка впала на коліна й мастурбувала далі.

Хотіла померти від оргазму, роблячи все, що досі дозволяла тільки своїй уяві: благала, щоб він захотів її, щоб узяв силою, зробив з нею все, що забажає. Воліла б, аби тут опинилася Зедка, бо жінка краще від чоловіка вміє пестити тіло іншої жінки, знаючи всі його таємниці.

На колінах перед Едуардом, котрий далі стояв непорушно, вона була одержимою, причинною, описуючи вульгарними словами те, чого жадала. Прийшов другий оргазм, сильніший від попереднього, все навколо неї неначе вибухло. Згадала про серцевий напад, який мала зранку, але дарма — вона помре від спалаху екстазу. Так і кортіло торкнутися Едуарда — ось він перед нею — та не хотіла зіпсувати неймовірну мить. Вона зайшла далеко, дуже далеко, як і обіцяла їй Марі.

Уявляла себе королевою й рабинею, володарем і жертвою. Кохалася з чоловіками різних рас — білими, чорними, жовтими, з гомосексуалістами, з жебраками, віддавалася всім — від найбридкішого до найчистішого. Вона належала всім, і кожен міг робити з