Вероніка вирішує померти - Пауло Коельо

Ще ніколи в житті вона не відчувала такого страху.

«Я тут помру, в цьому кінотеатрі».

А ще була певна, що знає, звідки це у неї, — кілька років тому одна її подруга померла в кінотеатрі від церебрального аневризму.

Церебральний аневризм — це як бомба з часовим пристроєм: такі собі малесенькі розширення вен — немов нерівності на зношених шинах, — які можуть залишатися невиявленими усе життя. Хтось і гадки не має, що в нього аневризм, поки той випадково себе не проявить — скажімо, після сканування мозку, зовсім з іншого приводу, або коли зненацька вена рветься, усе заливається кров’ю, й людина впадає в коматозний стан, що найчастіше завершується смертю.

Пробираючись між рядами в темному кінотеатрі, Марі згадала втрачену подругу. Найдивнішим, однак, було те, як цей аневризм змінив її відчуття. Здавалося, вона перенеслась на іншу планету, де кожну знайому річ бачить мовби уперше.

А тоді ще цей жахливий, незбагненний переляк, панічний страх, що вона сама на цій планеті під назвою Смерть.

«Ні про що не треба думати. Вважатиму, що все гаразд, і все буде гаразд».

Спробувала поводитися природно, й на кілька секунд химерні відчуття зникли. Дві хвилини, що минули від початку серцебиття до того моменту, коли вони дісталися нарешті до виходу, були найжахливішими хвилинами її життя.

Коли вони опинилися в яскраво освітленому фойє, все почалося спочатку. Кольори були надто сліпучі, вуличні шуми з усіх боків її атакували, й усе виглядало абсолютно нереальним. Вона почала вперше звертати увагу на певні деталі — скажімо, на чіткість бачення, коли ми фіксуємо погляд на невеличкій ділянці простору, а решта його лишається розмитою.

І це ще не все. Вона усвідомлювала, що те, що вона бачить, — це тільки образ, творений електричними імпульсами мозку під дією світлових імпульсів, що потрапляють до драглистого органу під назвою «око».

Ні, треба перестати думати. Тільки так можна вернутись до нормального стану.

Аневризм уже її не лякав; адже вона зуміла-таки вийти з кінотеатру і залишилася живою. Подруга ж її померла, навіть не встигши підвестися з крісла.

— Я викличу швидку, — сказав чоловік, побачивши попелясте обличчя й бліді вуста дружини.

— Шукай таксі, — звеліла вона, чуючи кожен звук, що вилітав з її рота, і вібрацію кожної голосової зв’язки.

Їхати до лікарні означало б визнати, що в неї якась серйозна недуга, а Марі була повна рішучості зробити все, що можна — тільки б вернутись до норми.

Вони вийшли з фойє, і холодне повітря, здавалось, зробило своє: Марі начебто оговталась, хоча незбагненні відчуття паніки й жаху і далі її не покидали. Поки чоловік метався в пошуках таксі, які в таку пору дня з’являлися нечасто, вона присіла на узбіччі, намагаючись не помічати, що діялося довкола: ані дитячих забав, ані руху автобусів, ані музики, що долинала з базарчика неподалік — все воно було надто сюрреалістичне, страшне й чуже.

Нарешті з’явилося таксі.

— До лікарні, — сказав чоловік, допомагаючи їй сісти.

— Прошу, їдьмо додому, — мовила вона. Їй не хотілось опинитися в чужому місці; їй потрібне щось знайоме, звичне, щось, що могло б притлумити страх.

Поки таксі везло їх додому, серцебиття поступово сповільнилося, а температура почала спадати.

— Я вже почуваюся краще, — сказала вона чоловікові. — Мабуть, щось не те з’їла.

Вдома світ знову став таким, яким його знала з дитинства. Побачивши, що чоловік прямує до телефону, запитала, що він збирається робити.

— Викликати лікаря.

— Нема потреби. Глянь на мене — уже все гаразд.

На щоках її знову з’явився рум’янець, серце билося спокійно, а неконтрольований страх щез.

Тієї ночі Марі міцно спала й прокинулася з думкою, що хтось, мабуть, сипнув їй наркотику до кави, яку вони пили перед кіносеансом. Це небезпечна витівка — вона подзвонить наприкінці дня до прокурора й піде у той бар, спробує знайти зловмисника.

Пішла на роботу, переглянула там кілька невирішених судових справ і зайнялася ще якимись дрібницями, бо після вчорашнього все ще відчувала якесь наче відлуння страху й хотіла пересвідчитись, що подібне більше не повториться.

Обговорила з колегою фільм про Сальвадор і несамохіть зазначила, що їй набридло щодня робити одне й те ж: «Час, мабуть, мені звільнятися».

— Ти одна з найкращих наших юристів, — заперечив колега. — А право належить до тих небагатьох професій, де вік працює нам на користь. Чому б тобі, натомість, не взяти довшу відпустку? Я певен, що ти повернешся з подвоєною енергією.

— Я б хотіла зайнятися чимось зовсім іншим. Пережити якісь пригоди, допомагати чужим людям, робити щось, чого не робила досі.

На цьому розмова закінчилася. Вона вийшла у скверик, пообідала в дорожчому, ніж зазвичай, ресторані, й досить рано повернулася до офісу. Тут усе й почалося.

Нікого з працівників ще не було, й Марі скористалася можливістю, щоб спокійно переглянути папери на своєму столі. Відкрила шухляду, де лежав олівець, який вона завжди тримала в одному місці, — і не знайшла його. На частку секунди їй здалося, що, не поклавши олівець на звичне місце, вона тим самим підтвердила, що з нею справді щось не так.

Цього було досить, аби серце їй знову закалатало, й увесь учорашній жах нагрянув з новою силою.

Марі заціпеніла. Сонце пробивалося крізь жалюзі, забарвлюючи все довкола в яскраві, різкі кольори, і їй знову здалося, що вона от-от умре. Все було таким химерним; що вона робить у цьому офісі?

«Я не вірю в тебе, Господи, але прошу, допоможи мені».

Її знову залив холодний піт, й вона усвідомила, що не здатна здолати свій страх. Якби хтось увійшов саме цієї миті, побачив би її нажахані очі, і це було