Вероніка вирішує померти - Пауло Коельо
Нічого.
Коли закон було порушено, Бог — цей могутній суддя — почав навіть удавати, що шукає їх, так мовби Йому не були відомі всі можливі схованки. Він почав ходити по саду, а ангели радо стежили за цією грою (їхнє життя теж, мабуть, стало страшенно нудним відтоді, як Люцифер покинув небеса). Марі уявила, яка гарна сцена могла б вийти з цього біблійного епізоду в детективному фільмі: Господні кроки, перелякані погляди закоханої пари, і раптом кроки стихають біля їхньої схованки.
— Де ти? — запитав Господь Бог.
— Я чув твій голос у саду й злякався, бо я нагий, тож і сховався, — відповів Адам, не усвідомлюючи, що цією заявою мимоволі визнає свою причетність до злочину.
От і все. З допомогою звичайної хитрості, удавши, що Він не знає, де є Адам і чому від нього втік, Бог добився того, чого бажав. Але, щоб розвіяти сумніви ангелів, котрі пильно за всім стежили, Він вирішив на цьому не зупинятися.
— Звідки ти знаєш, що ти нагий? — запитав Бог, розуміючи, що на це питання є єдина можлива відповідь: «Бо я з’ їв з дерева пізнання добра й зла».
Цим запитанням Бог продемонстрував ангелам свою справедливість, бо чинив суд на підставі вагомих доказів. Відтепер не мало значення, хто з них двох винен і чи благатимуть вони помилування: Богові був потрібен прецедент, щоб жодна інша істота, земна чи небесна, ніколи не наважувалася порушувати Його заповіді.
Бог вигнав обидвох, і діти їхні теж були покарані за цей злочин (як і нині буває з дітьми злочинців), — так виникла правова система: закон, порушення закону (хай і абсурдне й нелогічне), вирок (коли досвідчені перемагають простодушних) і покарання.
Коли людський рід було отак засуджено, без права на помилування, людство вирішило виробити захисний механізм проти можливого свавілля Всевишнього. Та після тисячолітніх напрацювань з’явилося так багато юридичних документів, що, врешті-решт, справедливість потонула в цілому морі статей, кодексів і суперечливих текстів, які ніхто вже не годен був збагнути.
Бо й справді — коли Божі наміри змінилися й Він відіслав свого Сина на порятунок світу, що сталося? Він потрапив у пастку власного винаходу, названого справедливістю.
Плутанина законів довела до такого безладдя, що Син завершив свій шлях на хресті. Суд був непростим: його передавали від Ананія до Каяфи, від первосвященика до Пілата, котрий послався на брак відповідних законів у римському кодексі. Тоді від Пілата до Ірода, котрий теж ствердив, що юдейський закон не передбачає в цій ситуації смертного вироку. Від Ірода — назад до Пілата, а той, шукаючи виходу, запропонував юридичний компроміс: звелів побити Сина і виставив на загальний огляд його рани. Але й цього виявилося замало.
Як і сучасні прокурори, Пілат вирішив вигородити себе коштом підсудного: він запропонував обміняти Ісуса на Варавву, знаючи, що справедливість — це лиш грандіозна вистава, котра має завершитись яскравим фіналом — стратою в’язня.
Врешті Пілат скористався статтею закону, за якою суддя має право на сумнів, і вмив руки, що мало означати «І не так, і не ні». Це був черговий хитрий хід, — так римська юридична система залишалася недоторканою, а стосунки з місцевими суддями — незіпсутими, та й відповідальність за рішення перекладалася про всяк випадок на юрбу, — ану ж виникнуть проблеми і з імперської столиці нагряне раптом інспектор для перевірки вироку?
Справедливість. Закон. Хоча вони й необхідні для захисту невинних, але далеко не завжди задовільні. Марі раділа, що вирвалася з цього безладдя, хоча зараз, слухаючи музику, вже не була певна, що Віллет — відповідне для неї місце.
«Якби я раз і назавжди пішла звідси, я вже б не працювала юристом. Годі гайнувати час із божевільними людьми, які мають себе за нормальних і потрібних, але насправді тільки ускладнюють життя іншим. Стану швачкою, вишивальницею, торгуватиму овочами під міським театром. Я вже зробила свій внесок у божевільну марноту».
У Віллеті дозволялося курити, але не гасити недопалки в траві. З надзвичайним задоволенням вона зробила те, що заборонялося, — адже перебування тут означало, що ви не тільки можете не підкорятися правилам, але й не дбати про наслідки, порушуючи їх.
Підійшла до вхідної брами. Охоронець — а там завжди була охорона, бо цього, врешті-решт, вимагала інструкція — привітав її кивком голови й відчинив двері.
— Я нікуди не йду, — сказала вона.
— Гарна музика, — мовив охоронець. — Я майже щовечора її слухаю.
— Скоро її тут не буде, — сказала вона й чимшвидше відійшла, аби нічого не пояснювати.
Вона пригадала собі, що, коли Вероніка ввійшла до їдальні, в очах її був страх.
Страх. Вероніка могла відчувати невпевненість, сором, нерішучість, ніяковість, але — страх? Боятися можна серйозної небезпеки — розлюченого звіра, озброєного нападника, землетрусу — але ж не гурту людей у їдальні.
«Ось такі ми, людські істоти, — подумала вона. — Страх замінив нам майже всі інші емоції».
Марі добре знала, що має на увазі, бо це й привело її до Віллету: приступи паніки.
У себе в кімнаті Марі зібрала цілу бібліотеку зі статей на цю тему. Тепер про такі речі говорять відверто: нещодавно вона дивилася німецьку телепрограму, в якій люди обговорювали свої проблеми, й там наводилися дані про те, що значний відсоток населення страждає від приступів паніки, хоча й більшість намагається приховати симптоми, побоюючись, що їх вважатимуть божевільними.
Але тоді, коли в неї стався перший приступ, про це ще не говорив ніхто.
«То було пекло. Справжнісіньке пекло», — подумала вона, запалюючи наступну сигарету.
