Вероніка вирішує померти - Пауло Коельо

Якби божевільний запитав, для чого мені краватка, я б мав відповісти: абсолютно ні для чого. Це навіть не декоративна оздоба — це ознака рабства, влади, відчуженості. Єдиною корисною функцією краватки є відчуття полегшення, коли ви її скидаєте, вертаючись додому, — ви ніби звільняєтеся від чогось, хоча й не знаєте від чого саме.

Але хіба відчуття полегшення виправдовує існування краваток? Ні. Однак, якщо я запитаю в нормальної людини, що це таке, вона відповість: «краватка». І річ не в тому, чия відповідь точніша, а в тому, чия доречніша.

— Отже, я доречно назвала цей пасок кольорової тканини, з чого ви зробили висновок, що я не божевільна.

«Ні, не божевільна», — подумав доктор Іґор, а він був фахівцем у цій галузі, — підтвердженням слугували дипломи, розвішені на стінах його кабінету. Стремління до самогубства є невід’ємною рисою будь-якої людської істоти: він знав багатьох, хто чинив саме так, хоча й не потрапляв до лікарні; всі вони були нібито нормальні й безневинні лише тому, що не вдавалися до надто скандальних методів самогубства. Вони вбивали себе поступово, труячись тим, що доктор Іґор називав вітріолом.

Вітріол був токсичною речовиною, симптоми дії якої він розпізнавав, розмовляючи з різними чоловіками й жінками. Він саме писав дисертацію на цю тему й збирався подати її на розгляд Словенської Академії Наук. Це буде чи не найважливіша віха в дослідженні божевілля відтоді, як доктор Пінел звільнив пацієнтів від пут, приголомшивши увесь медичний світ ідеєю про можливість вилікування декого з них.

Подібно до лібідо — хімічної реакції, що зумовлює сексуальний потяг, відкритої доктором Фройдом, але досі не виявленої в жодній з лабораторій — вітріол виділявся людським організмом, коли особа потрапляла в небезпечну ситуацію, хоча і його ще не зафіксували жодні спектрографічні аналізи. Проте він легко розпізнавався завдяки своєму смакові — не солодкому й не кислому, а, фактично, гіркому. Доктор Іґор, поки що невизнаний винахідник цієї фатальної речовини, дав їй ім’я отрути, колись вельми популярної серед імператорів, королів і всіляких коханців, які хотіли позбутися тих, хто їм заважав.

Золотий то був вік, вік імператорів і королів, коли ще можна було жити й помирати романтично. Вбивця запрошував свою жертву на вишукану вечерю, слуга подавав їм вино у кришталевих келихах, в одному підмішаний вітріол. Лише уявити собі, що відчував убивця, коли його жертва підносила келих, промовляла кілька приємних а чи гострих слів, спорожняла келих, гадаючи, що п’є добірне вино, востаннє спантеличено дивилася на господаря і — падала на долівку.

Цю надто дорогу й недоступну отруту замінили надійніші засоби знищення — револьвери, бактерії тощо. Доктор Іґор, романтик за натурою, врятував її назву від забуття, назвавши так душевну хворобу, котру зумів діагностувати й відкриття якої невдовзі здивує світ.

Дивно, що ніхто досі не визнав вітріол отрутою, хоча більшість уражених могли розпізнати його смак і характеризували процес отруєння як гіркоту. Кожен із нас має певну кількість гіркоти в організмі, подібно до того, як усі ми носимо в собі, скажімо, туберкульозні бацили, але піддаються хворобі тільки ослаблені організми. Щодо гіркоти, то умови для цього захворювання виникають тоді, коли людина починає боятися так званої «реальності».

Декотрі люди, намагаючись створити внутрішній світ, закритий для будь-яких зовнішніх загроз, зводять непомірно високий захисний мур супроти нових людей, місць, досвідів, інших світів і тим самим вихолощують свій власний. Власне тут починає свою руйнівну роботу гіркота.

Воля людини є головною мішенню гіркоти (або вітріолу, як її волів називати доктор Іґор). Люди, уражені цією недугою, втрачають будь-які бажання й за кілька років уже неспроможні вийти з власного світу, витративши всю енергію на спорудження високих мурів і на створення милої їм реальності.

Щоб уникнути зовнішніх впливів, вони також зумисне обмежують свій внутрішній розвиток. Вони й далі ходять до праці, дивляться телевізор, виховують дітей, нарікають на погані дороги, але все це робиться автоматично, без якихось особливих емоцій, бо ж, урешті-решт, усе перебуває під їхнім контролем.

Найбільшою проблемою при отруєнні гіркотою є те, що пристрасті — ненависть, любов, відчай, завзяття, цікавість — також гаснуть. Через деякий час отруєна особа вже не відчуває жодних бажань. Їй чи йому бракує волі як до життя, так і до смерті, — ось у чому полягає проблема.

Власне тому люди, сповнені гіркоти, завжди захоплюються героями й божевільними, адже ні одні, ні другі не мають страху перед життям чи смертю. Одні й другі байдужі до небезпек і йдуть уперед незалежно від того, що кажуть інші. Божевільний учинить самогубство, герой принесе себе в жертву заради ідеї, але і той, і той загине, тоді, як гіркотна людина днями й ночами думатиме про їхню славу чи безум. Це ті моменти, коли вона здатна піднятись на свій захисний мур і зазирнути у зовнішній світ, але згодом втомлюється й повертається до буденного життя.

Хронічний гіркотник помічає свою хворобу тільки раз на тиждень, у неділю пополудні. Саме тоді, коли ані праця, ані щоденна рутина не можуть заглушити симптомів його недуги, ним оволодіває непевність, бо спокій цих нескінченних недільних вечорів стає пекельним, і його не покидає гостре роздратування.

Проте настає понеділок, і гіркотник негайно забуває всі симптоми, хоча й ревно нарікатиме, що не мав часу відпочити й що вихідні завжди минають надто швидко.

З суспільної точки зору вітріольна хвороба мала ту єдину перевагу, що вже стала нормою, отож відпала потреба в ізоляції, — хіба що отруєння було настільки серйозним, що хворий своєю поведінкою починав докучати іншим. Проте більшість таких хворих могли й далі перебувати на волі, без жодної загрози для суспільства, бо мури, якими вони себе оточили, надійно відгороджували їх від нього, хоча вони й брали нібито певну участь у його житті.

Доктор Зиґмунд Фройд винайшов і лібідо, і психоаналіз як метод лікування спричинених ним відхилень. Так само й доктор Іґор, довівши існування вітріолу, мусив довести, що його можна й позбутися. Він хотів залишити слід в історії медицини, хоча й не