Вероніка вирішує померти - Пауло Коельо
Що тоді подумає Едуардів батько? Він був одним із найавторитетніших послів молодої словенської республіки, що вів непрості переговори з Югославією на початку 90-х років. Він, зрештою, примудрився багато років попрацювати для белградського уряду, пережив усіх наклепників, що звинувачували його у співпраці з ворогом, й далі залишався в дипломатичному корпусі, тільки що тепер представляв іншу країну. Могутня впливова людина, котру всі побоюються.
Доктор Іґор відчув хвилинну стурбованість, як і перед цим, коли вагався, що зробити з кільцем для ключів, але відразу ж позбувся тривожних думок. Щодо посла, то його й не обходило, добре чи погано виглядає його син; він не збирався залучати його до офіційних заходів чи брати з собою до різних країв світу, де опинявся як урядовий представник. Едуард жив у Віллеті і мав залишатися у Віллеті — принаймні поки його батько зароблятиме свої доволі грубі гроші.
Доктор Іґор вирішив, що краще буде припинити внутрівенне годування, — хай Едуард ще трохи схудне, доки знову не відчує потребу в їжі. Якщо його стан погіршиться, він складе медичний звіт і перекладе відповідальність на лікарську раду Віллету. «Щоб уникнути біди, треба розділити відповідальність», — повчав його батько. Він також був лікарем і ніколи не мав проблем із начальством, хоча в його практиці й траплялися смертні випадки.
Вирішивши зняти Едуарда з крапельниці, перейшов до наступного пункту. Згідно зі звітом, Зедка Мендел завершила курс лікування, й її можна було виписувати. Доктор Іґор волів усе перевірити сам. Для лікаря не було нічого страшнішого, ніж скарга від родини пацієнта, якого виписали з Віллету, а таке траплялося регулярно, бо дуже рідко хворому вдавалося адаптуватись до нормального життя після психіатричної лікарні.
У цьому не була винна лікарня — ні ця, ні будь-яка інша з тих, що розкидані по цілому світі; проблема адаптації стояла всюди однаково гостро. Подібно до в’язниць, в яких в’язні не виправляються, а лише вчаться чинити нові злочини — так і в лікарнях пацієнти призвичаюються до цілком нереального світу, де все дозволене й ніхто не відповідає за свої дії.
Існував лише один вихід: винайти ліки проти божевілля. І доктор Іґор присвятив себе душею й серцем саме цьому, працюючи над дисертацією, що мала викликати революцію в світі психіатрії. В пацієнтів, які тимчасово жили в психлікарнях поруч із невиліковними хворими, починався процес соціальної деградації, котру потім годі було зупинити. Ось і Зедка Мендел з часом повернеться сюди, уже з власної волі, скаржачись на неіснуючі недуги тільки для того, щоб знов опинитися серед людей, котрі нібито розуміють її краще, ніж ті, у зовнішньому світі.
Але якщо він зуміє знайти засіб проти вітріолу, — отрути, котра, на думку доктора Іґора, й була причиною божевілля, його ім’я увійде в історію, й люди нарешті знатимуть, де є Словенія. Цього тижня самі небеса надали йому такий шанс — жінку, якій не вдалося накласти на себе руки; він не втратить цього шансу, хоч чого б йому це коштувало.
Доктор був задоволений. Хоча, з економічних причин, він мусив застосовувати процедури, давно засуджені в медичних колах, — скажімо, інсуліновий шок, ті самі економічні причини дали Віллету імпульс до започаткування нових методик. Маючи доволі часу й персоналу для ґрунтовного дослідження вітріолу, він ще й мав дозвіл власників залишити в лікарні групу під назвою «Братство». Власники толерантно ставилися — зверніть увагу на ці слова: не «заохочували», а «толерантно ставилися» — до довшого, ніж необхідно, терміну перебування в лікарні. Вони доводили, що суто з гуманітарних принципів потрібно надати пацієнтові можливість самому визначити найкращий момент для свого повернення в світ, — наслідком такого ставлення і була група людей, котрі продовжували жити у Віллеті, немов у якомусь ексклюзивному готелі чи клубі за інтересами. Таким чином божевільні й нормальні могли спілкуватися, і так другі позитивно впливали на перших. Аби не допускати деградації й не піддаватися негативному впливові божевільних, кожен здоровий член «Братства» повинен був виходити з лікарні принаймні раз на день.
Доктор Іґор знав, що «гуманітарні принципи», що ними власники пояснювали перебування здорових людей у лікарні, були лише виправданням. Насправді вони побоювалися, що в Любляні — цій чарівній, але невеличкій столиці Словенії — не вистачить заможних родичів, щоб окупити цю дорогу сучасну будівлю. А що в системі державної охорони здоров’я також діяло декілька першорядних психіатричних лікарень, то це ставило Віллет у невигідні умови на ринку розумово хворих.
Коли акціонери перетворювали старі казарми в лікарню, вони розраховували на значний контингент хворих, як наслідок югославської війни. Але війна виявилася короткочасною. Акціонери були певні, що вона спалахне знов, та цього не сталося.
Більше того, недавні дослідження виявили, що війни руйнують психіку набагато менше, аніж стреси, втома, каліцтво, самотність та ізоляція. В суспільстві, загроженому війною, гіперінфляцією або чумою дещо частішали випадки самогубства, зате відчутно зменшувалося число депресій, параной і психозів. Все ставало на свої місця, як тільки вирішувалася чергова проблема, — а це, на думку доктора Іґора, означало, що люди дозволяють собі божеволіти тільки тоді, коли для цього є умови.
Перед ним лежав ще один огляд, цього разу з Канади — країни, що, згідно з опитуванням однієї з американських газет, має найвищий рівень життя. Доктор Іґор прочитав:
Відповідно до даних Канадського статистичного бюро, те чи інше психічне захворювання мали колись:
40 % людей від 15 до 34 років;
33 % людей від 35 до 54 років;
20 % людей від 55 до 64 років.
Підраховано, що кожен п’ятий канадієць страждає від психічного розладу. Кожен восьмий канадієць принаймні раз у житті побував у лікарні в зв’язку з відхиленнями психіки.
«У них більший ринок, ніж у нас, — подумав він. — Чим щасливішими можуть бути люди, тим вони нещасніші».
Доктор Іґор проаналізував ще кілька звітів, ретельно обдумуючи, які з них передати на розгляд ради,
