Вероніка вирішує померти - Пауло Коельо

Але серцевий напад виявився дещо інакшим за той, яким вона його уявляла; Вероніці забило дух, й вона з жахом усвідомила, що мусить перейти те, чого найбільше боялася — смерть від задухи. Помирала, немов похована живцем або кинута в морську пучину.

Захиталася, впала, відчула болючий удар в обличчя, хапала ротом повітря, але воно не проходило досередини. Що найгірше, смерть не наставала. Вона усвідомлювала все, що відбувалося навколо, бачила кольори й форми, хоча їй важко було дочути, що говорять інші: крики й вигуки долинали звідкись здаля, немовби з іншого світу. Поза тим, все залишалося реальним; повітря не проникало до її легенів, воно просто не підкорялося легеням та м’язам, але вона й далі не втрачала свідомості.

Відчула, як чиясь рука перевернула її на спину, але тепер вона втратила контроль над повіками, і вони шалено кліпали, посилаючи до мозку тисячі різних образів і додаючи до відчуття задухи враження цілковитого хаосу.

Через мить і ці образи віддалилися, а коли агонія дійшла кульмінації, повітря нарешті ввірвалося в її легені з жахливим свистом, від якого усі в кімнаті настрашено завмерли.

Вероніка почала нестримно блювати. Трагедії не сталося, й ось уже дехто з божевільних почав сміятися, а вона відчула себе приниженою, розгубленою й безпомічною.

Підбіг санітар і зробив їй укол в руку.

— Все гаразд, заспокойтеся, все вже скінчилося.

— Я не померла! — закричала вона, повзаючи поміж пацієнтами і забруднюючи підлогу й меблі своєю блювотиною. — Я й далі в цій клятій лікарні, мушу жити тут з вами й помирати по тисячу разів щодня і щоночі, але ніхто з вас не має й краплиночки жалю.

Накинулась на санітара, видерла йому з руки шприц і жбурнула геть.

— Чого тобі треба? Чому відразу не введеш мені отруту, я ж однаково приречена на смерть? Як можна бути таким безсердечним?

Не в змозі більше стримуватись, знову всілася на підлогу й нестямно заридала, закричала, застогнала, а хворі тільки реготали й глузували з її брудного вбрання.

— Введіть їй заспокійливе! — крикнув лікар, який щойно прибіг. — Контролюйте ситуацію.

Але санітар застиг на місці. Лікар знову вибіг і повернувся ще з двома санітарами та новим шприцем. Вони схопили дівчину, що кидалася в істериці, і лікар увів велику дозу заспокійливого у вену на її оббльованій руці.

Вона лежала в кабінеті доктора Іґора на білосніжній кушетці між чистих простирадел.

Він прослуховував її серце. Вона вдавала, що спить, але, судячи з докторового бурмотіння, щось змінилося.

— Не журіться. З вашим здоров’ям ви й до сотні протягнете.

Вероніка розплющила очі. Хтось її роздягнув. Хто саме? Доктор Іґор? То він бачив її голою? Думки їй розбігалися.

— Що ви сказали?

— Щоб ви не журилися.

— Ні, ви сказали, що я доживу до сотні.

Доктор відійшов до свого столу.

— Ви сказали, я доживу до ста років, — повторила Вероніка.

— В медицині немає нічого певного, — ухильно відповів доктор Іґор. — Все можливе.

— Що з моїм серцем?

— Без змін.

Все ясно. Коли хвороба серйозна, лікарі завжди кажуть: «Ви й до сотні протягнете», або «Нічого страшного», або «У вас серце й тиск молодої дівчини», або навіть «Треба повторно взяти аналізи». Мабуть, вони побоюються, щоб пацієнт не почав шаленіти просто у них на очах.

Спробувала підвестися, але ціла кімната враз закружляла.

— Полежіть ще трохи, поки не стане краще. Ви мені не заважаєте.

— «Чудово, — подумала Вероніка. — А якби й заважала?»

Як досвідчений фахівець, доктор Іґор якийсь час мовчав, вдаючи, що переглядає папери на столі. Коли люди поруч тебе вперто мовчать, ситуація стає напруженою, дражливою, нестерпною. Доктор сподівався, що дівчина сама заговорить і дасть йому більше матеріалу для дисертації.

Але Вероніка не зронила й слова. «Мабуть, вона досі під впливом вітріолу», — подумав доктор Іґор і вирішив урвати мовчанку, що ставала напруженою, дражливою, нестерпною.

— То вам подобається грати на піаніно, — мовив він, намагаючись звучати якомога недбаліше.

— І божевільним подобається. Вчора там був один юнак, якого моя музика просто приголомшила.

— Так, Едуард. Він навіть розповідав комусь, як йому було солодко. Хтозна, може, він знову почне нормально їсти.

— Шизофренік, який захоплюється музикою? Та ще й розповідає про це?

— Так. Здається, ви про цю хворобу нічого не знаєте.

Цей доктор — радше сам схожий на пацієнта, з отим фарбованим начорно волоссям — мав рацію. Вероніка не раз чула слово «шизофренік», але погано уявляла, що за ним стоїть.

— Вона виліковується? — запитала, сподіваючись дізнатися трохи більше.

— Її можна контролювати. Ми насправді не знаємо, що відбувається в світі божевілля. Все вкрите невідомістю, та й методики лікування постійно змінюються. Шизофренік — це той, хто вже має природжену тенденцію до самовідчуження, аж доки певний фактор, — іноді серйозний, іноді поверховий, залежно від індивідуальних обставин, — не підштовхне його до створення власної реальності. Він може перейти у стан цілковитого заціпеніння, що зветься каталепсією, але може й одужати — достатньо, принаймні, щоб повернутися до більш-менш нормального життя. Все залежить від одного — від його оточення.

— Кажете, вони творять власну реальність, — сказала Вероніка. — Але що таке «реальність»?

— Те, що більшості людей мислиться як реальне. Не обов’язково щось найкраще чи найлогічніше, просто те, що відповідає бажанням загалу. Бачите цю штуку в мене на шиї?

— Краватку?

— Саме так. Ваша відповідь є логічною й послідовною, як і відповідь будь-якої нормальної людини: це — краватка! Божевільний, натомість, скаже, що я ношу на шиї безглуздий і непотрібний пасок кольорової тканини з чудернацькими вузлами, який не дає повітрю вільно заходити в легені, а