Вероніка вирішує померти - Пауло Коельо

«Ось, я даю вам владу наступати на змій… і ніщо вам не зашкодить».

Присвячується С. Т. де Л., який мені допомагав, а я й не підозрював про це.

Одинадцятого листопада 1997 року Вероніка вирішила, що настав — нарешті! — час покінчити з собою. Вона ретельно прибрала в кімнаті, яку винаймала в жіночому монастирі, вимкнула огрівання, почистила зуби й лягла.

Зі столика біля ліжка вона взяла чотири пакетики зі снодійними пігулками. Замість того, щоб покришити й розчинити у воді, вирішила ковтати їх одна за одною, адже між наміром і вчинком завжди існує проміжок, а вона хотіла мати свободу вибору, якщо надумає спинитися напівдорозі. Однак із кожною новою пігулкою ставала дедалі впевненішою — через п’ять хвилин пакетики спорожніли.

Вона не знала, коли почне втрачати свідомість, отож поклала біля себе на ліжку свіжий номер французького журналу «Homme», який надійшов до бібліотеки, де вона працювала. Її ніколи особливо не цікавила технологія, але, гортаючи журнал, натрапила на статтю про комп’ютерну гру на компакт-дисках, створену бразильським письменником Пауло Коельо, з яким вона зустрілася під час конференції в барі готелю «Ґранд Юніон». Тоді вони обмінялися кількома фразами, і його видавець запросив її підсісти до них за вечерею. На жаль, людей було так багато, що вони не мали змоги нормально поспілкуватися.

Згадавши ту зустріч, вона подумала, що цей автор уже став частинкою її світу, тож читання його статті допоможе їй згаяти час. Чекаючи смерті, Вероніка почала читати про комп’ютерну технологію, яка її абсолютно не цікавила — зрештою, вона так чинила протягом усього життя, завжди вибираючи те, що найлегше, що під рукою. Як оцей журнал, скажімо.

Проте, хоч як дивно, вже з першим рядком куди й поділася її вроджена пасивність (снодійне ще не розчинилося у шлунку, але Вероніка була пасивна з природи) і чи не вперше в житті вона замислилась над правдивістю дуже модного серед її друзів вислову: «В цьому світі немає нічого випадкового».

Чому їй трапився саме цей рядок — якраз тоді, коли вона почала помирати? Яка прихована вістка відкрилася їй — якщо тільки існують приховані вістки, а не прості збіжності?

Рядок розміщувався під ілюстрацією, і ним же починалася стаття: «Де є Словенія?»

«А й справді, — подумала вона, — ніхто ж і не знає, де є Словенія».

Але Словенія є — і там, і тут, у довколишніх горах і на цьому майдані, — Словенією звали її країну.

Вона відклала журнал; немає сенсу обурюватися на світ, який нічого не знає про словенців; честь нації більше її не обходить. Настав час пишатися собою, визнати, що вона-таки спромоглася, набралася врешті-решт відваги покинути життя — як добре! І робить це так, як завжди собі уявляла — з допомогою снодійних пігулок, не залишаючи слідів.

Вже майже півроку Вероніка намагалася знайти пігулки. Коли їй здалося, що вона не здатна їх добути, хотіла навіть перерізати собі вени. Ну й що, коли кімната буде захляпана кров’ю, а черниць охопить розпач і збентеження — самогубці насамперед дбають про себе, а не про інших. Звісно, вона б постаралася завдати якомога менше турбот своєю смертю, проте, якщо єдиним виходом для неї було перерізати вени, вибору вона не мала; а черниці усе приберуть та й забудуть — так їм простіше буде знову здати кімнату внайми. Хоч це й кінець двадцятого століття, та люди й досі бояться привидів.

Ще можна було б, безперечно, кинутися з якоїсь високої будівлі в Любляні, але ж чи не буде від цього додаткових прикрощів її батькам? Крім потрясіння від вістки про смерть доньки, їм доведеться розпізнавати спотворений труп; ні, так було б гірше, бо залишилась би незагойна рана в серцях двох людей, які бажали їй тільки найкращого.

«Поступово вони змирилися б зі смертю доньки. Але забути розтрощений череп було б неможливо».

Стрілятися, стрибати з даху, вішатися — всі ці варіанти суперечили її жіночому єству. Жінки-самогубці обирають значно романтичніші методи — ріжуть, наприклад, вени або ж ковтають завищені дози снодійного. Безліч таких прикладів можна знайти в біографіях призабутих принцес і голлівудських актрис.

Вероніка знала, що жити означає постійно чекати слушного моменту для дії. Так сталося й цього разу. Почувши її скарги на безсоння, дві подруги зуміли добути кожна по два пакетики потужних наркотиків, що їх уживали музиканти з місцевої дискотеки. Вероніка цілий тиждень тримала ці чотири пакетики на нічному столику, готуючись до смерті й прощаючись — без жодних сантиментів — з тим, що люди нарекли життям.

І ось вона лежить — задоволена тим, що вчинила, і знуджена, бо не знає, що робити з часом, який їй залишився.

Знову замислилася над отим абсурдним питанням. Як можна починати статтю про комп’ютери отаким ідіотським рядком: «Де є Словенія?»

За браком чогось цікавішого, вирішила прочитати статтю до кінця й довідалася, що компакт-диск, про який ішлося, був виготовлений, завдяки дешевій робочій силі, в Словенії — цій дивній країні, про яку ніхто й не знає, крім її мешканців. Кількома місяцями раніше, коли цей диск ще готувався до випуску, французький підприємець організував для журналістів з усього світу фуршет у Вледі, в замку.

Вероніці пригадалося, що вона читала про цей фуршет — він став у місті справжньою подією, і не лише через реставрацію замку, яка мала якнайдетальніше відтворити середньовічну атмосферу цієї комп’ютерної гри, а й через полеміку в місцевій пресі — бо серед запрошених журналістів (з Німеччини, Франції, Англії, Італії й Іспанії) не було жодного словенця.

Кореспондент журналу «Homme» — який завітав у Словенію вперше — не за власний, без сумніву, кошт і з метою поспілкуватися з іншими журналістами, накидати якісь цікаві спостереження й насолодитися дармовими наїдками й напоями у старовинному замку — вирішив розпочати