Вероніка вирішує померти - Пауло Коельо

— Що ви робите? — заволала вона.

— Вероніко!

Едуард заговорив! І саме до неї! Збентежившись від несподіванки, вона хотіла підступити ближче, але один із санітарів грубо її зупинив.

— Що ви робите? Я не божевільна! Не маєте права зі мною так поводитись!

Зуміла відштовхнути санітара, а хворі безперестанку верещали, галас зчинився такий, що їй стало моторошно. Може, кинутися до доктора Іґора, хай негайно її звідси випустить?

— Вероніко!

Він знову покликав її. Одне надлюдське зусилля, й Едуард вирвався-таки з рук санітарів. Але замість утікати, нерухомо застиг на місці, як учора вночі. Всі решта теж завмерли, немов закляті якимось чарівником, чекаючи, що ж буде далі.

Нарешті один із санітарів рушив до нього, але Едуард глянув на нього сповненим рішучості поглядом.

— Я сам піду з вами. Знаю, куди ви мене заберете, і знаю також, що ви хотіли б, аби про це довідались усі. Але зачекайте одну хвилинку.

Санітар вирішив, що варто ризикнути; зрештою, юнак раптом заспокоївся.

— Я думаю… я думаю, що ти для мене дуже важлива, — звернувся Едуард до Вероніки.

— Ти не вмієш говорити. Ти не живеш у цьому світі й не знаєш, що я — Вероніка. Вчора вночі ти не був зі мною; прошу, скажи, що тебе там не було!

— Я був.

Вона взяла його за руку. Хворі почали кричати, плескати в долоні, кидати непристойні репліки.

— Куди тебе забирають?

— На лікувальну процедуру.

— Я піду з тобою.

— Не варто. Ти налякаєшся, навіть, якщо я присягну, що це не боляче, що я нічого не відчуватиму. І це значно краще від заспокійливого, бо швидше відновлюється ясність сприйняття.

Вероніка не знала, про що йдеться. Вона вже шкодувала, що вхопила його за руку, хотіла якомога швидше втекти від цього сорому і більше ніколи не бачити цього юнака, який став свідком усього в ній найгидкішого, та все одно ставився до неї з такою ніжністю.

Але їй знову пригадалися слова Марі: вона ні перед ким не мусить виправдовуватися, навіть перед цим юнаком.

— Я піду з тобою.

Санітари подумали, що це, може, й на краще. Шизофреніка вже не треба було вгамовувати; він ішов із ними сам.

Прийшовши до палати, Едуард ліг на ліжко. Там його чекали ще двоє чоловіків з якимось дивним апаратом і торбою з пасками матерії.

Едуард попросив, аби Вероніка сіла на ліжко.

— Через кілька хвилин про це дізнаються в цілому Віллеті, й усі знову притихнуть, бо навіть найбезумніші вар’яти відчувають страх. Тільки той, хто перейшов через це, знає, що воно не таке жахливе, як здається.

Санітари слухали, що він каже, але не вірили жодному його слову. Процедура ця має бути страшенно болюча, але хто ж може знати, що діється в голові божевільного? Єдине, з чим вони могли погодитися, так це з його словами про страх: чутки таки дійсно розійдуться невдовзі, й у лікарні відразу ж запанує спокій.

— Ви зашвидко лягли, — сказав один із них.

Едуард підвівся, й вони розстелили гумове простирадло.

— Можете знову лягати.

Він ліг. Був абсолютно спокійний, неначе те, що відбувалося, було звичайною річчю.

Санітари прив’язали його до ліжка пасками матерії і вставили в рота гумовий кляп.

— Це щоб він часом не прикусив собі язика, — пояснив Вероніці один із них, вдоволений, що може і пояснити дещо, і водночас її застерегти.

Свій дивний апарат — не більший від коробки для черевиків, з кількома кнопками й ручками — вони поставили на стільці біля ліжка. Два дротики, які виходили з нього наверх, були приєднані до чогось, схожого на навушники.

Один із санітарів припасував ці «навушники» Едуардові до скронь. Другий щось там підрегульовував, крутячи то праворуч, то ліворуч різні ручки апарата. Едуард не міг розмовляти з гумою в роті, але пильно дивився на Вероніку, немов примовляючи: «Не бійся, не журись».

— Налагоджено на 130 вольт у 0,3 секунди, — повідомив санітар, що наставляв апарат. — Включаю.

Він натиснув на кнопку, й апарат загудів. Цієї ж миті очі Едуардові потьмяніли, і його так несамовито підкинуло на ліжку, що, якби не паски, котрі його втримували, він міг би зламати собі хребет.

— Припиніть! — крикнула Вероніка.

— Вже все, — відповів санітар, знімаючи з хлопця «навушники». Тіло його ще здригалося, а голова так сильно хилиталася на всі боки, що санітарові довелося її притримувати. Інший поклав апарат до торби й присів викурити сигарету.

Все це відбувалося протягом кількох секунд. Тіло вже перестало рухатись, та раптом спазми відновилися, й санітар мусив прикласти подвійні зусилля, щоб утримати голову. Корчі дедалі слабшали і нарешті припинилися. Очі в Едуарда були широко розплющені, й санітар стулив йому повіки, як це роблять з небіжчиками. Тоді витяг йому з рота гумовий кляп, зняв паски й поклав їх у торбу з апаратом.

— Дія електрошоку триватиме приблизно годину, — сказав він дівчині, котра вже не кричала, приголомшена побаченим. — Нічого страшного, невдовзі він буде знову в нормі, але стане спокійнішим.

Як тільки спрацював електричний заряд, Едуард пережив те, що вже йому було знайоме з досвіду: поступово він втрачав зір, немовби хтось опускав завісу, аж поки за нею не зникало все. Не відчував ні болю, ні страждань, хоча бачив раніше, як лікували електрошоком інших людей, і знав, як страшно це виглядає.

Тепер йому було спокійно. Якщо ще хвилю перед тим від відчував у серці народження нового почуття, якщо починав розуміти, що кохання — це щось інше, ніж любов, яку він мав від батьків, то тепер лікування електрошоком