Українська література » Сучасна проза » Червоно-чорне - Святослав Липовецький

Червоно-чорне - Святослав Липовецький

Читаємо онлайн Червоно-чорне - Святослав Липовецький
ні програмово, ні якщо йде про кількість членів у поодиноких ділянках організаційної праці, бойова акція не є єдиною, не є першою, але рівнорядною з іншими ділянками. Тому, що в цій залі розглядали атентати, що їх виконувала Організація, міг би хтось думати, що Організація не числиться з життям людини взагалі і навіть з життям своїх членів. Коротко скажу: люди, які ввесь час у своїй праці є свідомі, що кожної хвилини самі можуть втратити життя, такі люди, як ніхто інший, вміють цінити життя. Вони знають його вартість. ОУН цінить вартість життя своїх членів, дуже цінить; але — наша ідея в нашому понятті є така велична, що коли йде про її реалізацію, то не одиниці, не сотні, а мільйони жертв треба посвятити, щоб її таки зреалізувати. Вам найкраще відомо, що я знав, що накладу головою, і відомо вам, що мені давали змогу своє життя рятувати. Живучи рік з переконанням, що я втрачу життя, я знав, що переживає людина, яка має перед собою перспективу в найближчому часі втратити життя. Але впродовж цілого того часу я не переживав того, що я переживав тоді, коли висилав двох членів на певну смерть: Лемика і того, хто вбив Пєрацького...». Останнє слово Степана Бандери на «Львівському процесі». 41. Береза Калузька

Чи можна уявити, що в 1930-ті роки існувало в Польщі місце, яке було гіршим для в’язнів, аніж найважчі тюрми та навіть нацистські табори? Мова йде про забутий концтабір в Березі Картузькій, завдяки якому Польща разом із СРСР та Третім Рейхом, склала трійку країн, в яких існували концентраційні табори для політичних в’язнів.

Концтабір у Березі Картузькій було відкрито 17 червня 1934 року розпорядженням Президента Польщі Ігнація Мосціцького. Лише за два дні до цього український бойовик Григорій Мацейко у Варшаві застрелив Міністра внутрішніх справ Польщі Пєрацького. За короткий час Березу, яка знаходилась на Поліссі (територія сучасної Білорусії), наповнили не лише українськими націоналістами, але й польською політичною опозицією.

Багато в’язнів Берези, а потім нацистських таборів згадували, що умови перебування в польському концтаборі були важчі, ніж в Авшвіці (Освєнцимі), оскільки в німецьких «млинах смерті» цілі групи людей могли більш-менш терпимо перебути, а в розрахованій на 200-300 осіб Березі, з величезним поліційним апаратом, це було немислимо. Лише в останні дні існування Берези у 1939 році число в’язнів збільшилося уже до 7 тисяч.

Особливістю Берези була велика кількість жандармів, які відзначилися нахилами до садизму й були переведені із різних тюрем, щоб безкарно знущатися над політичними «злочинцями». Про порядок у Березі свідчить спогад відомого українського адвоката Володимира Горбового, який згодом відбув ще 25 років ув’язнення в радянських таборах: «Тепер можу вам признатися, що вже в перших днях Берези я поклав був сам на себе хрестик. Я був глибоко переконаний, що довше як три тижні такого життя і гонення не видержу, що мушу сконати. Я, як бачите, хоч назверх є атлетичної будови тіла, — на ділі є фізичною руїною, інвалід. Під час служби в Українській Галицькій Армії втратив око й одну частину легенів — це наслідок туберкульозу. Крім того, від ряду літ терпів на дуже дошкульний ішіас (запалення сідничного нерва — Авт.). Я ж не міг навіть зігнутися, а про бігання не було й мови, ще й при моїй вазі близько 90 кілограмів. І от, коли Марковські почав гонити мною, як псом, коли ми цілими годинами мокли на дощі і валялися в болоті, я собі в душі сказав — це кінець! А тим часом вийшло зовсім інакше. Я втратив 30 кілограмів на вазі і почуваю себе зовсім добре. Ішіас кудись щез і я тепер бігаю, як заєць, і роблю присіди, як балетмейстер. Заціліла половина легенів функціонує, як ковальський міх, — як так далі піде, то мені ще готово шкляне око зміниться на правдиве! Насправді чоловік сам не знає, як багато він може витримати...».

Найкращим свідченням перебування українців у концтаборі є думка провідника польської молодіжної організації «Фаланга» Болеслава П’ясецького, яку він висловив у пресі: «Між поляками є й такі, які заперечують навіть існування української нації. Я мав нагоду в Березі добре пізнати українських націоналістів. І я тверджу: якщо б навіть припустити, що української нації ще немає, то ця група людей є здібна таку націю створити».

На дверях кожної камери «мєйсця одособнєня» (М.О.) — «місця відокремлення», яким був концтабір, висів надрукований «Регулямін» — порядок перебування у Березі:

«Регулямін»

«Заарештований є позбавлений своєї волі Він нічого не може робити без дозволу. У відношенні до таборової служби він мусить бути чемний і безоглядно слухняний. Кожний найменший спротив буде караний. У випадку такого спротиву, чи то активного, чи пасивного, таборовій службі вільно вжити фізичної сили.

Арештантові не вільно мати нічого, крім необхідно потрібних речей, отже одягу, шапки і черевиків. У кишенях не сміє нічого мати.

Сидіти вільно лиш на долівці.

На залі має бути безоглядний спокій.

Всіх арештантів обов’язує примусова фізична праця. Винагорода за працю буде зложена

Відгуки про книгу Червоно-чорне - Святослав Липовецький (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: