Червоно-чорне - Святослав Липовецький

Коли на Різдво 1935 року у Варшавській в’язниці не було можливостей відповідно відзначити цей день, з самого ранку в’язні свистом просвистіли колядку «Бог предвічний», а потім ще довго насвистували улюблені різдвяні мелодії.

Спів був універсальним засобом спілкування в той час. Саме з релігійної польської пісні «Коли ранні встають зорі» офіційно розпочинався кожний день у в’язницях. А разом з тим, мемуаристика зберегла спогади не одного в’язня львівської в’язниці Бригідки про те, що 23 грудня 1932 року ранок у в’язниці розпочався відомою похоронною піснею «Ви жертвою в бою нерівнім лягли з любови до свого народу...». Саме так Бригідки прощалися із Біласом та Данилишиним — українськими бойовиками, яких в цей момент вели на страту.

Втім, ця найвідоміша львівська в’язниця знала й історії відчайдушної сміливості націоналістів. Так, у 1939 році троє в’язнів — Петро Башук, Петро Канюка та Ярослав Гайвас здійснили в білий день втечу із Бригідок, до того ж, вийшовши з центральних воріт.

Хлопці зауважили, що коридор їхнього відділу сполучений із приватним помешканням начальника тюрми. Затягнувши в камеру сторожа й забравши ключі, націоналісти, а з ними й польський кримінальний в’язень Стемпєнь, дуже спокійно вийшли через помешкання начальника тюрми в двір і на очах здивованої сторожі, зберігаючи холоднокровний спокій, покинули Бригідки.

Цей випадок став легендою, а разом з тим і підбадьоренням для тисяч інших в’язнів та їх родин, адже навіть «в пащі лева», як називали положення націоналістів, можна було підтримувати організоване життя, а принагідно й гайнути за в’язничні мури...

Діяльність УВО, а слідом за нею й ОУН приводила до чисельних судових процесів над націоналістами. Найбільшою опорою підсудних були українські адвокати, які часто безкоштовно присвячували себе обороні націоналістів.

Адвокати навіть заснували Колегію Оборонців, яка розглядала кожну резонансну справу, обирали тактику захисту та визначали поміж себе ролі, які виконуватимуть на судді.

Траплялося й таке, що українські оборонці були запідозрені у займанні високих посад в Організації Українських Націоналістів. Так, поляки вважали, що хтось з «меценасів» (адвокатів) — Володимир Старосольський чи Степан Шухевич був казначеєм ОУН, що, після відповідної публікації в пресі, привело до курйозного діалогу між присяглими та Степаном Шухевичем в суді:

— Пане меценасе, читалисьмо вчора в «Кур’єрку», що пан завідує касою Організації. Розправа триває тепер уже так довго, ми маємо поважні матеріальні страти, може б пан меценас виплатив нам з тої каси щось на скромну дієту?

— Панове трохи спізнилися. Не можу виплатити. Прецінь панове, напевно, вичитали там, що з уваги на брак довір’я до мене, я передав касу д-рові Старосольському. Прошу про те удатися до нього.

— Добре, добре, — сказав Старосольський, — доктор Шухевич віддав мені касу, але грошей не передав. Що ж зможу вам виплатити?..

Але ще цікавішою виявилась розмова Степана Шухевича із доктором Глушкевичем, який був знаним своїми москофільськими поглядами, хоч неодноразово обороняв українських політичних в’язнів. Якось, уже важко хворий, Мар’ян Глушкевич прийшов до Степана Шухевича й заявив:

— Знаєте, старий, я прийшов до вас порадитися. Я хворий, вже довго жити не буду, мушу вмерти. Мені все одно, чи вмру я на ліжку, чи на шибениці. Хотів би я по собі лишити якусь пам’ятку. Наші хлопчиська (слово, яке він стало уживав для означення революціонерів) так мені подобалися, так мені заімпонували, що я рішився піти їх слідами. Що ви скажете на те, як я пішов би і застрілив львівського воєводу?

Це питання вразило розгубленого доктора Шухевича, подумавши трохи, він відповів:

— Знаєте, пане-товаришу: «Пан з панем, а капуста з хржанем». Коли б ви хотіли поїхати до Варшави і вбити президента Мосціцького, то я розумію. Особа відповідала б особі. Але ви, такий великий оборонець, має йти стріляти тільки воєводу, це направду брак пропорції, це було б для вас приниженням.

Втім, несподівана смерть доктора Глушкевича не дозволила дізнатись чи дійсно він мав намір здійснити атентат на когось з польських високопосадовців.

Митрополит Андрей Шептицький був «Князем Церкви» й найбільшим авторитетом серед своєї пастви у той час, коли УВО-ОУН вела жертовну й дуже часто криваву боротьбу за державність. Тепер уже важко сказати як Митрополит оцінював революційну діяльність своїх вірних, але те, що він не був байдужим — однозначно.

Свій пастирський лист із засудом політичних розправ він писав тоді, коли бойовик ОУН виконав атентат на директора гімназії Бабія, але серед послань Митрополита є й «Слово до української молоді», яке датується 1932 роком. В цей рік щонайменше чотирьох членів ОУН — Пришляка та Голояда у Тернополі і Біласа та Данилишина у Львові, чекала шибениця. В кількох рядках Андрея Шептицького відчутно батьківське переживання за долю молодої людини та її патріотичні почуття: «Служба любови, мої Дорогі, не знає лаврів, поки жертва ще не повна; а жертва одної хвилини