Червоно-чорне - Святослав Липовецький

Ті події отримали назву «громовиця», адже було арештовано фактично весь провід, та ще й у Березу Картузьку відправлено провідне членство з краю. По суті, було перервано найважливіші внутрішньоорганізаційні та зовнішні зв’язки. Після цього, лише впродовж року посаду крайового провідника обійматимуть Іван Малюца, Осип Мащак, Микола Кос та Олекса Гасин — постійні зміни провідників пояснюються звичайною революційною ситуацією — вони один за одним потраплятимуть у руки поліції. При цьому варто зауважити, що було таки налагоджене організаційне життя та відновлено підпільну сітку.

У серпні 1935 року Провід з-за кордону призначив Крайовим Провідником Лева Ребета, якому доведеться найдовше — аж до 1939 року провадити організаційним життям у краї.

Наступні Крайові Провідники — Мирослав Тураш та Володимир Тимчій-«Лопатинський» — загинуть при однакових обставинах: Тураш — переходячи влітку 1939 року чесько-польський кордон й смерть якого посьогодні є загадкою, а Володимир Тимчій загине при переході радянського кордону у 1940 році.

Для наступника «Лопатинського» — Дмитра Мирона — керівництво Крайової Екзекутивною буде справою знайомою і тимчасовою водночас — перед тим Мирон уже очолював Провід на найзахідніших українських землях — Лемківщині, а після восьмимісячного керівництва на західно-українських землях, його буде призначено до Проводу в столиці України та північно-східних українських земель.

Нова геополітична дійсність та кордони приведуть до того, що всі українські землі в складі СРСР організаційно об’єднають в МУР (матірні українські землі) й першим Крайовим Провідником на МУР стане Іван Климів, який більше прославиться під псевдонімом «Легенда».

Історія Іллярія Кука є трагічною як з погляду поляків, так і українців. Іллярій був рідним братом майбутнього командира УПА Василя Кука, а на той момент — Провідника ОУН Золочівського повіту.

6 травня 1937 року боївка ОУН, переодягнувшись у поліцейський одяг, здійснила ревізію майна у польській родині Ясінських. Щоб поляки не запідозрили чогось недоброго, їм запропонували поїхати з «поліцейськими» у відділення, яке знаходилося у Золочеві. Під час дороги дійшло до перестрілки оунівців з Ясінськими й двоє з поляків загинуло.

Поліції вдалось швидко піймати основних виконавців експропріації і вони незабаром опинились за ґратами. Друзі Іллярія Кука — найважче обвинуваченого в процесі — підготували йому втечу із тюрми, але Провід ОУН... заборонив це робити. Причина крилась у тому, що Іллярій порушив організаційну дисципліну, адже не мав права позбавляти життя невинних людей. І, в разі втечі з в’язниці, його б чекав суворий організаційний суд. Відтак, Провід постановив, що краще, щоб він загинув від рук поляків, а не своїх.

Під час підготовки до страти Кука з’явилася ще одна постать, яка залишила свій слід в історії українських політичних процесів. Адвокат Степан Шухевич залишив навіть окремий спогад — «Скорбна мати», про поведінку матері Іллярія Кука.

Очевидно, адвокат дуже переживав очікуючи зустрічі з матір’ю, яка готується до страти юного сина, але зустрівшись з нею був надзвичайно вражений: «Вони» у мене сльози не побачать! — сказала твердо. — «„Вони“ мали би ще тішитись тим, що завдають нам такий великий біль, що роблять мені таку страшну кривду? Ні! Їм того не діждатися. Тільки боюся за мого старого (це про батька). Ми йому ще і нічого не казали. Він, напевно не видержав би. Такий м’який, як віск. Скажемо йому тоді, як вже буде по всьому. Тому його навіть сюди не брали. А тут вам за  ваше добре серце до „мого Гілярця“ я привезла гостинця, курочку, бо більше нічого не мала...».

«Боже милий, в такій страшній хвилині та жінка не забуває про оборонця своєї дитини», — вражено записав Шухевич. Але й не меншим був його подив після того, як матір зустрілася із сином: «Я була у мого Гілярця! Він спокійний! Навіть сміявся, коли говорив зі мною... Я знаю, що моя дитина не вийде зі себе, не заломиться, та все ж таки я йому сказала: слухай, Гілярцю, щоби ти, дитинонько моя, припадково не заломився й не зробив нам стиду. Ти не гинеш за що-небудь. Ти не зробив цього для себе, а для справи, для нас усіх. Тримайся, дитинонько, будь спокійний, закуси зуби й видержи до останньої хвилини. І він обіцяв, а він уміє додержати слово. Я свою дитину знаю. Просив лише, щоб поздоровити батька і Василька та щоб узяли з ним побачення наймолодші мої діти...».

Страта Іллярія Кука для родини та громадськості була тісно пов’язана із усією українською справою, а відтак його постава під шибеницею мала б бути відповідною. Це відчувалося навіть в діалозі між адвокатом та найменшими дітьми сім’ї Куків, коли вони йшли на останнє побачення з Іллярієм:

— Слухайте, діти, не вільно плакати, заводити. Держатися!

— Ми те знаємо. Нам вже те мама казала, — відповів хлопчик, і обоє пішли на послідню їх стрічу.

25 серпня 1938 року Іллярія Кука було повітано у в’язничному приміщенні, яке використовувалось для побачень. Смерть юного бойовика була важкою — під вагою тіла обірвався гак і смертник мусив спостерігати як його заново кріплять.

Ще того ж дня керівництво Бригідок дозволило зустрічі в’язнів із рідними у тому самому приміщенні. А на похованні Іллярія Кука була присутня лише мати та двоє наймолодших дітей...

105-процентним