Червоно-чорне - Святослав Липовецький

Поділ годин обов’язує такий:

4:00 — вставання, вмивання і порядкування залу.

4:30 — сніданок і миття посуди.

5:00 — збірка і звіт (рапорт).

6-12:00 — праця.

12-14:00 — обід і миття посуди.

14-18:00 — праця.

18:00 — вечеря і миття посуди.

19:00 — приготування до сну.

19:15 — вечірній апель.

19:30 — „цапстшик“ і повна тиша.

Всі речі, що є зайві при сні, складаються, зложені в кістку, на коридорі, на лавках. Вранці не можна їх скорше забрати, аж буде свисток на „побудку“.

Всі точки регуляміну треба виконувати радо, весело й скоро, бо інакше будуть примінюватися такі кари: 1) нагана; 2) заборона читати книжки; 3) замкнення в окремій келії на 7 днів; 4) відібрання права отримувати посилки з харчами на два тижні, або на весь час перебування в „М. О.“; 5) заборона переписки на два тижні, або на весь час перебування в „М.О.“; 6) звичайний арешт від 1-7 днів; 7) арешт з постом від 1-7 днів; 8) темниця від 1-7 днів».

Саме цими словами польська влада означувала політичних в’язнів. Слід віддати належне — українців, які відбували термін за «злочини не ради особистої користі» в польських в’язницях було достатньо.

В міру того, як збільшувалась кількість українських політичних в’язнів, змінювалося й ставлення до них. Так, ще на початку 1930-х «політичні» отримували книги, приладдя для писання, ходили в цивільному одязі й досхочу могли надсилати листи. На релігійні свята українці збиралися в спільній камері й доволі урочисто святкували у своїх національних традиціях. Також, лише за власним бажанням, могли працювати у майстернях. Політичний в’язень відрізнявся акуратною зачіскою, цивільним одягом та книгою в руках.

Проте, коли політичні вироки стали масовими, у «політичних» відібрали всі атрибути виконавця «злочину не ради особистої користі». З того часу розпочинається організована боротьба в’язнів за свої права.

Одна із найвідоміших і успішних голодівок була організована Степаном Бандерою у в’язниці «Святий Хрест» — без перебільшення «найважчій» в’язниці Польщі. Про її особливість свідчить хоча б те, що в’язнів у ній заковували на ногах в кайдани, а покарання там відбували особи, які мали термін ув’язнення не менше десяти років. В успіх справи ані польські жандарми, ані їх співвітчизники-в’язні не вірили. Проте, після п’ятнадцяти голодування адміністрація пішла на поступки й незабаром українці опинилися в одній камері й стали отримувати книги та пресу.

Найбільше ж голодування відбулося влітку 1938 року. Воно охопило всі в’язниці Польщі, де карались українські націоналісти й протривало 21 день. Провід ОУН зробив певну полегшу для малолітніх в’язнів — ті щоденно таємно отримували по 2 кісточки цукру, інші ж — мусили триматись в строгих умовах. Поляки насильно намагались годували в’язнів, хоча опір був величезний. Щонайменше один із в’язнів — Гриць Климів помер в час голодування, а ще кілька смертних випадків трапилось як її наслідок. Однією з причин тритижневого голодування в’язнів була заборона писати листи українською мовою, а робити це польською українці принципово не хотіли.

Польські в’язниці не вирізнялися гуманним ставленням до арештованих, а часто засоби допитів та просто знущань були не менш рафінованими, ніж в радянських аналогах. Один із найближчих соратників Крайового Провідника ОУН Івана Климіва-«Леґенди», Володимир Лобай, згадував свій перший арешт: «Мене мордували повних три доби, били ланцюгами, не давали нічого їсти, крім солених оселедців, і ані краплі води. Зігнутого в дугу, запакували мене під важкий стілець і в такій позиції я перебув повних 24 години. Коли мене знов поставили на ноги, я відразу зімлів, з чого був „дуже задоволений“. Перед моїм приїздом у такий самий спосіб мучили Поліщука. Він використав хвилинку неуваги мучителів і стрибнув з другого чи третього поверху на діл, але не вбився, тільки покрутив собі ноги...».

Пізніше Володимир Лобай відсидів півтора місяці у «кам’яному мішку»