Червоно-чорне - Святослав Липовецький
...В двадцятих роках, після програної визвольної боротьби, націоналізм захоплює з року на рік щораз ширші маси, зокрема (і це основне!) молоді, приймає в українському народі розмах потужної, непереможної сили, яка, мов лавина, зростає й потужніє внутрі українського народу і резонує зовні могутнім відгомоном. У Москві про нього говорять і кричать на всіх партійних державних з’їздах, нарадах і парадах, як про ворога число один.
Тут конечно потрібно завважити, що так було на західньо-українських землях, де, вже з 1914 року починаючи, нотуємо скоре зростання національної свідомости. Заснування молодіжних організацій Січей та Соколів, які влаштували свій Величавий здвиг напередодні вибуху першої світової війни, сама війна двох окупантів України, формування легіону Українських Січових Стрільців становлять в історії розвитку політичної думки західних українців великий етап, могутній стрибок вперед у розвитку національної свідомости. По всіх закутках західніх земель України росте надія на краще майбутнє. Пісня:
А ми тую червону калину підіймемо, А ми нашу славну Україну гей-гей, розвеселимо... —це образ думок, що їх леліяв тоді кожен українець.
У такій атмосфері росла молодь, яка родилася в роках 1906-1913. Вона бачила, своїми дитячими очима радісні дні волі в роках 1917-1919. Учасники величавих маніфестацій під блакитно-жовтими прапорами, які нескінченими походами проходили вулицями міст України, співаючи пісень волі, зробили на ту молодь незабутнє враження, яке залишилось в їх серцях на все життя. Вони в той час не були звичайними дітьми. Ні! Вони були дітьми, які росли в час війни, і це особливо впливало на формування їхнього світогляду і характеру. Уявімо собі опущені нагло фронтові лінії, наїжені колючим дротом, дуже часто заміновані бойові становища, окопи та сховища, які, як повітря порожнечу, заповнює дітвора, яка шукає і визбирує все, що там залишилося по відступаючих відділах війська. Все хтось відступав і забував, або в поспіху залишав багато дечого із воєнного матеріалу. Школи в той час були замкнені. Книжки пішли в кут. Багнети, шаблі, рушниці, а часто і гранати, це були їхні дитячі забавки.
Скільки тих дітей порозривали міни, гранати, чи неекспльодовані гарматні стрільна. Скільки їх на все життя окалічіло?!.. Та їм це байдуже... — „А він чому був такий дурний?..“. І як тільки знов прийшла подібна можливість, а їх було більше, то щоб запастися у свіжі „забавки“, їх це не відстрашувало.
Найбільш улюбленою їхньою забавою були галасливі наступи двох фронтів хлопців одних проти других.
Коли вони пішли до школи, їхні друзі, старші на п’ять-шість літ, це були недавні старшини й підстаршини української армії. Їхні професори, це в більшості старшини української армії, або державні урядники української держави. Їм було заборонено викладати історію України так, як вони хотіли б, — згідної з історичною правдою, але вони використовували кожну нагоду при навчанні інших предметів, щоб бодай частинно передати учням те, що накипіло в їхньому серці. Лекції греки чи латини, де говорилося про Геракля чи Муція Сцеволю, чи триста спартанців під проводом Леоніда в Термопілях, чи про бій на Маратонському полі, це не були герої і бої старинних народів греків і римлян, це були світлі взори, змальовані учням їхніми професорами-патріоітами, як дороговкази на все життя.
Дуже важливу ролю в різьбленні їхнього світогляду й характеру відіграв Пласт. Ця організація зі своїм впорядом, з одностроями, з палицями, що дуже добре імітували кріси, була для них дуже добрим доповненням того, що вони отримали ще як діти. Далекі прогулянки поза місто з тереновими вправами, які були дуже зближені до військових теренових вправ з читанням мап, давали їм враження правдивого війська. Під час Зелених свят відбувалися походи українського населення міст на цвинтарі, щоб віддати шану героям поляглим у боротьбі. Пластуни були чи не найкращою частиною тих походів.
Тому коли співали свою улюблену стрілецьку пісню:
Ой не тішся, ляше, що по Збруч то ваше, Ще живе стрілецька слава. Вернуться ще тії стрільці січовії, Задрижить Москва й Варшава, —вони майже всі були вповні свідомі, що це вони мають бути тими січовими стрільцями, які мають вернутись і тоді мають задрижати Москва і Варшава.
Одночасно з тим, з газет великими буквами кричить окупант, що там попалено скирти збіжжя польських поміщиків, забито поліцая, відбувся
