Червоно-чорне - Святослав Липовецький

Це все різьбило душу того учня, що вже й так далеко перевищував у своїх думках свій дитячий вік. Молодий учень пильно ловив кожний клаптик відомостей про тих, що не склали зброї, що ще дальше ведуть боротьбу за волю України. Пронизуючи своїм передчасно дозрілим зором кожного старшого, він старається збагнути, чи цей є членом організації, чи через нього можна дістати зв’язок до УВО?.. Можна, сину, але це ще дуже завчасно. Підожди, ще прийде час і на тебе. І той час приходив, і то приходив дуже вчасно... Різні були випадки, які наводили їх на контакт з УВО й багато учнів середніх шкіл до цієї організації належали вже в дуже ранньому віці.

І приходила праця в підпіллі, а з нею все те, що вирощує орлів, що виховує героїв. Беззастережне довір я всіх до всіх: друзів до друзів, підвладних до провідника і провідника до підвладних, з чого родилася особлива дисципліна... Що сказав провідник — це святе, дарма, що він вчора ще був таким самим як я. Він мій провідник!.. Я хотів відгадати його думку, відчути намір і з того поставав духовий зв’язок, що цементував організацію в непереможну силу. Ця сила спиралась ще й на тверді характери, повні самопосвяти і самовідречення в ім’я ідеї визволення України.

Психологія стрільця на полі бою вже достатньо простудійована, але психологія підпільного борця-революціонера ще перед наукою закрита, непросліджена духова царина. Революціонери-підпільники — це грачі зі смертю. Це щось найкраще, що виплекало людство. Вони найкраще розуміють це місце зі святого письма: „Немає більшої любови, як життя своє віддати за Друзів своїх“.

У такій атмосфері виростали ті, що формували нове покоління, яке прийшло на зміну тим, що творили історію першої четвертини нашого століття, створивши міт, на якому виростали їх наслідники. Їхні спомини були основною лектурою, на якій виростало нове покоління. До неї долучилися ще: підпільна преса „Метеор“, „Сурма“, „Розбудова нації“ та „Вісник“ Донцова і його творчість...

Рік 1929-й. Перший Конгрес Українських Націоналістів... „Здобудеш українську державу, або згинеш у боротьбі за неї“. Це не було порожнє гасло чи спекуляція на мобілізацію мас. Понад сорок літ історії ОУН свідчить, що це гасло щиро взяли собі за життєву девізу сотні тисяч молоді, яка своїм героїчним життям і часто смертю ствердила, що в неї за словом іде з залізною консеквевцією й чин. А крім того вона вже знала, за що боротися і вмирати. Самостійна соборна українська держава — це їхній ідеал, який вони на ніщо не проміняють. Самостійницька політика, оперта на власні сили української нації — це їхній незмінний принцип. Це не люди з 1917 року, що на кожному з’їзді мусили сперечатися, за що їм вести боротьбу, яким способом, з ким і проти кого йти.

Вони своєю незламною поставою перебороли страх перед терором окупанта. Романтизм підпільної боротьби, патріотизм і плекання лицарського духа й героїзму допоміг їм створити в Україні особливий тип борця за волю України, який не має страху перед нічим. Навіть перед смертю. Одного їм тільки було жаль, що згинувши, не зможуть уже більше боротися за волю України, як це перед своєю смертю заявили В. Білас і Д. Данилишин. Та вони по своїй смерті стали ще грізнішими для ворога й ще кориснішими для визвольної боротьби українського народу. На звуки дзвонів, що сповіщали про смерть Біласа й Данилишина, відгукнулася вся молодь української землі й під прапори ОУН стали десятки тисяч нових борців за волю України. Це був час найбільшого припливу молодого покоління в ряди ОУН.

Це бентежило і виводило з рівноваги ворога і він ударяв насліпо, непродумано, пацифікацією і масовими арештами. Але одне й друге дало протилежні наслідки: з одного боку стимулювало інтенсивність боротьби, а в тюрмах вивершувалося виховання революціонерів. Багато тих, що попали в тюрму політично неграмотними, або півграмотними та півсвідомими, діставали широку освіту від своїх друзів і ставали повносвідомими борцями за волю України.

У дні вибуху німецько-польської війни — можна сказати без перебільшення — в польських тюрмах находилося біля 15 тисяч українських політичних в’язнів. Коли в наслідок війни відчинилися польські тюрми, ОУН була в своєму найвищому силовому стані».

На лаві підсудних під час «Львівського процесу» над ОУН знаходились дві особливі постаті — політичний та ідеологічний референти раніше єдиної ідеологічно-політичної референтури.

Володимир Янів був студентом філології Львівського університету, а Ярослав Стецько — студентом права Краківського університету та гуманістичного факультету Львівського університету. Обоє були відомі українському загалові з діяльності в різноманітних українських організаціях, а підпільному проводу — як