Червоно-чорне - Святослав Липовецький

про „гайдамаків“, сьогодні соромляться того дурного клейма про „понурий вигляд“ цих людей. 17 років товкмачили нам, що поширювання, навіть з допомогою насильства, на окраїнах польської мови є рівнозначним із поширюванням польскості, зачіплювання любові до Польщі. А ось тут ці люди, хоч знають польську мову, не хочуть говорити по-польськи. Їхня ненависть до польської держави, до польського міністра, публіциста й поліцая поширилася на польську мову. Вчили нас, що ціла та „Україна“ є штучним творивом, яке зникне з останніми слідами австрійської держави, твором якої вона була. А тим часом — це та „Україна“ своєю ненавистю до нас бухає сьогодні сильніше, ніж за тих давніх, неспокійних часів, коли-то Січинський убив намісника Потоцького. Ті всі несподіванки, ота різниця, що її бачимо між такими людьми, якими стоять перед нами обвинувачені українці, і вбивство міністра Пєрацького, розтрощує стандартність спрощування, з якою польська думка зжилася протягом 1

7 років.

Тяжко про це говорити, ще тяжче було б писати. Треба, щоб усі в Польщі застановилися над загадкою тих контрастів. Звідомлення з процесу друкують всі щоденники в Польщі. Треба, щоб ми довгою чергою пройшли попри лаву обвинувачених, щоб заглянули глибоко в очі цих хлопців. Це мусило бути щось важливе, коли уклад взаємин двох сусідніх народів і роль держави зуміли б знищити в цих людей захоплення молодістю й життям і замість того зродити думку про вбивання та про самопожертву. Треба було багато речей, щоб вони почали влаштовувати ті „Хати“, студіювати хімічні сполуки вибухових речовин. Це не хлопчики, що не мали грошей на кіно й на горілку. Це хлопець, в душі якого вкорінилась щороку пригадувана ненависть листопадових днів, горда погорда до польської „вищості“ і до заперечування йому навіть права на національне ім’я».

Ксавери Прушинські, «Wiadomości literckie» (№ 50, за 15 грудня 1935). 37. Сервус, хлопче!

На судовому процесі над «Бандерою та товаришами» на довічне ув’язнення було засуджено й студента Краківського університету Миколу Климишина. У своїй підпільній діяльності він часто співпрацював із Ольгою Нєдзвєцькою і, щоб не викликати жодних підозрінь, підтримували легенду, що вони «молода пара». Завдяки цій легенді Ользі вдалося після довгого слідства опинитися на волі, проте дізнавшись про довічний вирок Климишина, Ольга по-своєму вирішила скористатися свободою: «І того вечора, в церкві, я постановила собі жити так, щоб бодай морально його підтримувати. Думала тоді, що закінчу студії, знайду працю, усамостійнюсь від батьків, але одружуватись не буду. Я любила дітей і хотіла мати свою родину, та, думаючи, що людина, з якою мене так тісно злучила спільна праця, та якій я так сильно співчувала, як і всім, хто постраждав за свої переконання, буде в той час жити без справжнього життя — тільки існувати. Я, маючи повну свободу, хотіла так уложити своє життя, щоб Микола знав і відчував, що на світі є хтось, хто з ним все те ділить добровільно...».

Співчуття до товариша по боротьбі привело Ольгу до далекої в’язниці, де перебував Климишин. Та зустріч стала переломною у їх житті: «Привели нарешті Миколу. Віконце було так високо, що я бачила тільки його обличчя. Тяжко промовити й слово — щось здавило в грудях і не пускає нічого до уст. Микола перервав ту мовчанку: „Сервус, хлопче!“ — так ми завжди всі віталися. Після того привітання все вже змінилось. Наче і не було навколо нас тої страшної в’язниці-пивниці і, наче ми ще і недавно бачились, завели ми веселу розмову.

Микола дуже втішився, що я приїхала, він і не сподівався. Каже: „Гарний день у мене нині!“, а потім почав: „Хлопче, не чекай на мене!“, тобто — уладжуй собі життя, ти ж така молода. А моя вічність — то якось саме владнається.

Я йому у відповідь: „Я вірю, що ти скоро вийдеш!“, а він сміється: „Я теж вірю...“».

Коли розпочалась II Світова війна із розчленування Польщі нацистською Німеччиною та СРСР, тисячі українських в’язнів скористалися можливістю втечі із польських в’язниць. Центром тогочасного українського життя став Краків, адже Львів був окупований більшовиками. Саме там одружились Микола Климишин та Ольга Нєдзвєцька, Степан Бандера та Ярослава Опарівська, Микола Лемик та Любов Возняк і багато-багато інших закоханих.

Український націоналізм був справою далеко не індивідуальною чи суто організаційною, цей феномен пов’язаний із життям тисяч родин, які цілковито присвятили своє життя та життя своїх близьких українській визвольній справі.

Через декілька десятиліть, вийшовши з радянського табору, єврей Михайло Хейфец запише слова, які йому сказав юний український націоналіст Зорян Попадюк: «Якби Ви знали, Міша, як дівчата люблять патріотів...».

38. «Покоління Бандери»

«Чергове покоління мало зовсім інші умовини. Рідко в історії народу можна знайти так чітко відмежовані два покоління, як це було в нашій історії першої половини двадцятого століття: покоління, що творило міт визвольної боротьби в роках 1917-21, і покоління, що творило славу визвольної боротьби сорокових років.

Їх розмежовують дві війни, що йшли одна по одній якраз у тому розмежуванні часу (20 літ), в якому одне покоління постарілось, а друге виросло саме до такого віку, що найкраще надається до