Бог завжди подорожує інкогніто - Лоран Гунель

Щоправда, нового статусу було недостатньо, аби вилікувати поранене еґо. Щось його штовхало невпинно йти вперед, розвивати власну справу, здобувати більше влади, заробляти авторитет у своїй сфері. Він звик важко працювати, тож подвоїв зусилля для розвитку компанії.

І року не минуло, як найняв уже трьох консультантів. Це принесло велике задоволення. Але і його було недостатньо — він рухався далі. Ще за півроку він переїхав і відкрив офіс у Парижі, у самому Парижі, у столиці. На цьому етапі він перейменувався на «Дункер консалтинг». Наступні роки він відкривав щонайменше один офіс на три місяці — по регіонах.

Дункер вимірював свій успіх кількістю працівників — одержимий бажанням «збільшувати поголів’я», якщо висловлюватись метафорами селянського середовища, які він часто використовував, несвідомо викриваючи своє походження, яке зазвичай старанно приховував. Наче його власна, особиста вартість невідривно пов’язана з людьми під його керівництвом, його влада вимірювалася чисельністю його персоналу. Він ніколи не пропускав можливості ефектно про це згадати, особливо під час представлення незнайомцям.

Швидкий успіх компанії спонукав його розширитися за кордоном. Відкривши перший офіс у центрі Брюсселя, він почувався завойовником.

Ще після двох років наполегливої праці та цілковитої самопожертви (пафос входив до лексикону компанії) він вирішив вивести компанію на біржу.

~ 13 ~

Того дня я прийшов до офіса із Closer у руках — як приходив щодня минулого тижня. Спершу всі колеги дивилися скоса; наразі всім було геть байдуже. Скутість моя зменшилась, однак я й надалі почувався дещо незручно. Щоб стати «вільним» згідно з визначенням Дюбрея, мені треба було ще трохи часу.

Удома я продовжував жити, докладаючи не так багато зусиль, як раніше: тобто я й надалі підтримував нормальний рівень шуму, що призводило до майже щоденних візитів пані Бланшар. Я вже не уникав їх так, як колись, але кожен такий візит дуже пригнічував. Мені здавалося, неможливо примусити її припинити мене принижувати. Після численних випробувань терпіння, я почав демонстративно й жорстко виявляти, що вона завдає мені клопоту, лише трохи прочиняючи двері перед її обличчям. Вона совалася в отвір, немов готова пробити собі прохід, супила брови, дивилась поглядом інквізитора й грізним голосом читала нотації щодо порядку.

Я вже підійшов до офіса та з двома колегами з іншого департаменту чекав ліфт, коли отримав повідомлення. Я глянув на екран: Дюбрей. Я відкрив повідомлення: «Терміново запали сигарету».

Чого це він? Запалити сигарету?

Відчинились двері ліфта. Колеги зайшли.

— На мене не чекайте, — сказав їм я.

Чому Дюбрей попросив запалити сигарету, тоді як я мав на меті кинути палити, а не продовжувати? Він же не втрачав здоровий глузд…

Я вийшов надвір, запалив сигарету і роздивлявся перехожих. Раптом я помітив чоловіка, схожого на Владі, який стояв серед людної вулиці. Я нахилився, щоб краще розгледіти його серед людської течії, — і чоловік одразу ж відвернувся.

— Владі! Владі!

Людина щезла з мого поля зору.

Від того мені було трохи незручно… Я був майже впевнений, що то був він. Владі за мною стежив? Але навіщо? Дюбрей, часом, не попросив його перевірити, чи дотримуюсь я його вимог? Оце ще дурниці… Але що ж він там робив, урешті-решт? Чи не час було мені починати серйозно хвилюватися за себе? Треба знайти причину такого інтересу…

Я повернувся до холу. Мене нудило.

На своєму поверсі, у коридорі, я пройшов повз кабінет Люка Фостері, мого начальника відділу. Він був уже на роботі — отже, скоротив ранкову пробіжку. Двері були відчинені — незвичний факт: зазвичай він зачинявся, усамітнювався від більшості членів команди. Дуже значні зміни, як для нього. У нього була велика потреба влаштовуватися так, аби годинами уникати спілкування.

Відчинені двері давали можливість, яку не треба було пропускати… У мене ж було завдання. Ну ж бо, сміливіше. Витягнути з нього слово, обране випадково, було складно: важко було знайти ще більш мовчазну людину, ніж він.

Я зайшов і привітався. Він не відривав очей від документів і сидів ані руш, аж поки я не підійшов до його стола впритул. Ми потиснули руки — він не зробив навіть натяку на усмішку, уста його геть не поворухнулися.

Я спробував почати розмову, згадуючи той самий секрет Дюбрея. Як же воно важко — обійняти всесвіт того, хто не подобається.

— Акції сьогодні по 128. Зросли на 0,2 % за сеанс, близько 1 % за тиждень.

— Так.

Він, вочевидь, був захоплений позитивним зростанням. Треба було підтримати це захоплення, говорити з ентузіазмом, показати зацікавленість цією темою. Якщо Фостері відчує, що я переймаюся тим, чим і він, — він відкриється мені.

— Що дивує, так це те, що вони підвищились на 14 % від початку року, хоча наші піврічні результати зросли на 23 %. Якось не дуже логічно.

— Ні.

— Явно недооцінені.

— Так.

— Зрештою, вони не показують реальної вартості підприємства.

— Ні.

Не йде… Ну що ж, будь-що треба продовжувати. Не можна мовчати.

— Шкода, що так. Краще б вони стежили за нашими результатами — адже вони непогані.

Він навіть не взявся мені щось відповідати, лишень подивився на мене так, ніби не розумів, навіщо розтуляти рота, аби говорити такі дурниці.

Я відчув щось схоже на сором. Лише трохи. Зрештою, він уважав мене палким читачем того журналу про зірок, тому жодного ризику його ще більше розчарувати, — продовжимо…

— Проте курс добрий. Має ще покращуватись.

Фостері звів брови. Я вів далі з подвоєним ентузіазмом.

— Був би я трейдером, я би ставив усе на них.

Вигляд у нього був пригнічений, сповнений… страждання, — він ховався у своєму мовчанні. Що ж, змінимо тактику. Почнемо ставити запитання.

— А як ви поясните невідповідність наших результатів до курсу біржі?

Кілька секунд мовчанки, під час яких він лишався абсолютно непорушним. Поза сумнівом, збирав усі свої сили, готуючись щось сказати ідіоту з провінції.

— Є кілька елементів. По-перше, фінансовий ринок менше думає про результати минулого — імовірніше, про перспективи майбутнього.

— Але ж вони чудові, Ларше повторює нам це щопонеділка!

— Крім того, на біржу впливають психологічні фактори.

Останню фразу він процідив зневажливо.

— Психологічні фактори.

Він зітхнув. Йому, вочевидь, роль ментора не давала жодного задоволення.

— Страхи, чутки… І Фішерман.

— Фішерман?

— Журналіст-економіст із журналу Echos, який не вірить у наш розвиток і повторює про це у своїх довжелезних статтях. Звичайно, це впливає на інвесторів, тому що за його думкою стежать. Питання — навіщо.

— А якщо за ним є хтось, хто смикає за вервечки? Якщо цей Фішерман є… як то кажуть?

— Не розумію, кому