Бог завжди подорожує інкогніто - Лоран Гунель
— Дуже дивно…
— А потім дослідники довели, що цей феномен можна універсалізувати: навмисне прибирання пози іншої людини допоможе обом почуватися комфортніше. Це значно покращує якість комунікації. Але для того, щоб це спрацювало, недостатньо практикувати це як методику: обов’язково треба хотіти увійти у світ іншого.
— Це все дуже чудово — і ви побачите, що я чинитиму опір, але якщо треба вивчати жести співрозмовника й підлаштовуватись під його свідомість — то цілком утрачається своє єство!
Він ледь посміхався.
— Хочеш, я тобі скажу?
— Що?
— Ти й так це робиш, ненавмисне…
— Зовсім ні!
— Запевняю, що так.
— Побачимо ще! Я цього не знав п’ять хвилин тому.
Він іще ширше посміхнувся.
— Із чого ти починаєш, коли хочеш заговорити с дитиною двох-трьох років?
— Якось це нечасто мені трапляється…
— Згадай останній раз.
— Ну… я говорив із сином консьєржки, тижнів зо два тому. Я попросив його розповісти, що він робив удень у дитячому садочку.
Що довше я відповідав Дюбрею, то краще починав розуміти, що це була дивовижна правда, яка ще була свіжою в пам’яті: щоб говорити з маленьким Марко, я присів, аби бути на одному рівні з ним, почав говорити дуже простими словами та голосом, щоб він краще мене зрозумів. Природно. Я не докладав жодних зусиль, просто щиро хотів, щоб він розказав, на що схожий дитячий садочок у Франції.
— А знаєш, що найнеймовірніше?
— Кажіть.
— Коли певний час тримається хороша комунікація, це так цінується обома учасниками, що кожен несвідомо намагається її підтримати. Наприклад, в аспекті постави тіла: якщо один міняє позу, другий робить так само, навіть не усвідомлюючи.
— Хочете сказати, що я прибираю пози іншої людини, сиджу досить довго, а потім змінюю положення тіла — і та людина так само змінить його?
— Так.
— Ну й дива.
— Але пам’ятай, що основне — це бути щирим у намірі спілкуватися з нею.
— Неймовірна штука!
Це нове відкриття надихнуло й розважило мене. Мені здавалося, що досі я був глухим і сліпим стосовно таких очевидних аспектів у спілкуванні з людьми. Було дивовижно виявляти, що між нами відбувається стільки обміну посланнями поза словами, несвідомо. А Дюбрей згадав ще інші рівні спілкування…
Я хотів дізнатися більше про це. Але він відповів, що на сьогодні досить. Мене проводили до дверей. Уже була ніч.
Я попрощався з Катрін, роль якої біля Дюбрея та саму її особистість ще досі не розумів. Вона була з тих, хто говорить мало, загортається в таємницю та вкривається загадковістю.
Я вже вийшов за поріг палацу та пройшов кілька кроків садком до воріт у супроводі погляду Сталіна, коли мене покликав Дюбрей.
— Алане!
Я обернувся.
— Повернись! Я забув дати тобі завдання.
Я зупинився. Ні, це неминуче…
Я зайшов усередину, пройшов за ним крізь залу. Наші кроки віддавали луною по холодному мармуру. Ми увійшли в досі не знайому мені кімнату, де панувала атмосфера старого англійського клубу. Полиці з книжками геть затуляли стіни — аж до прикрашеної ліпниною стелі. Дві люстри на безліч лампочок, що ховалися за золотавим абажуром, давали м’яке та затишне світло, яке чудово пасувало до атмосфери серед давніх книг. До книжкових шаф було приставлено кілька драбин із червоного дерева. На підлозі персидські килими покривали більшу частину версальського паркету. То тут, то там стояли глибокі фотелі, укриті темною шкірою; пара крісел, з’єднаних між собою столиком. У глибині кімнати, наче трон, стояв величезний честерфільдський диван.
Дюбрей взяв до рук товсту книжку. Катрін лишилася біля входу й уважно дивилася на нас.
— Дай число від 0 до 1000.
— Число? Навіщо?
— Кажу, назви число!
— 328.
— 328… побачимо, побачимо.
Він розгорнув книжку і почав гортати сторінки, вочевидь, шукаючи з названим мною номером.
— Ось. Дуже добре. Тепер назви інше число, від 0 до 20.
— Що це ви робите?
— Називай!
— Гаразд, 12.
Я подивився ближче. Це був словник, і він вів пальцем по списку слів на сторінці.
— 10, 11, 12. «Маріонетка». Непогано. Могло б бути й гірше — можна було на прислівник натрапити, наприклад.
— Може, усе ж таки вирішите мені пояснити, про що йдеться?
— Це дуже просто. Ти ж сказав, у тебе два шефи в компанії.
— Так. Я маю начальника, а у того — свій шеф, який часто приходить особисто.
— Чудово. Ти завітаєш до кожного з них. Знайдеш привід поговорити. Твоє завдання полягає в тому, щоб кожен із них сказав слово «маріонетка».
— А це що за безглуздя?
— Є обов’язкове правило: ти не маєш права ані сам вимовити це слово, ані показувати світлину чи об’єкт, що його представляє.
— А навіщо все це?
— Наснаги тобі!
Я повільно вийшов з палацу, повільно йшов до воріт, рахуючи зірки. У Парижі зірки рідко помічаєш — небо завжди видається темним через яскраві вогні міста.
Я трохи губився в протиріччях. З одного боку, завдання викликало інтерес. Порівняно з попереднім, я виконував його вказівки неохоче — вони вимагали неабияких зусиль, та я хоча б розумів, у чому користь від них. На цей раз я цього не бачив… Мене дратувала взята ним манера не відповідати на мої запитання, геть чисто їх ігноруючи! І взагалі, коли вже настане край цій грі? Він, звичайно, видавався щирим у бажанні навчити мені багатьох речей, «просунутися» вперед у моєму житті, але ставало дедалі важче відчувати, що тебе ведуть у своєму баченні, навіть якщо з добрих намірів. Та чи вони добрі? У нього має бути причина опікуватися мною, мабуть, він отримує щось із цього. Але що?
Я знову згадав про зошит. Зошит, цілком присвячений мені, безумовно, містив усі відповіді на мої запитання… Він яскраво нагадував, що моя ситуація не була нормальною. Не можна заплющувати очі на причини, які мотивують незнайомця цікавитися мною, радити мені, ба більше — диктувати, як поводитися, — і все це без пояснень правил договору, на який я пристав за жахливих обставин. По спині мені пробіг холодок.
Було дуже прикро, що я не встиг хоч кілька хвилин подивитися в той зошит, поки Дюбрей виходив із кімнати. Шкода пропустити нагоду, яка може ніколи більше не випасти. Треба було
