Бог завжди подорожує інкогніто - Лоран Гунель

— Треба тобі сказати одну очевидну річ: знаєш, ти нездатний змінити світ.

Я поклав виделку. Уже й качка в білому вині не йшла мені до рота.

Я дивився, як Артюс посилає поцілунки здаля. Він жив у світі, який сам собі створив.

— Так, я також певен, що ніхто з-поміж нас не може змінити світ. Але принаймні треба не опускати руки, не відмовлятися від того, у що віриш, не зраджувати свої цінності. Інакше майбутнє буде дуже сумним.

— Так-так, я згодна, але це лише красиві слова. Вони нічого не змінять. Ти ризикуєш опинитися чесним на підприємстві, де ти заважатимеш поводитися негідно.

Я дивився на Алісу. Дивно, але відчуття було таке, що, навіть якщо вона й надалі переконувала, що мої зусилля марні, — у глибині душі їй хотілося, щоб я не помилявся. Сама вона вже, мабуть, не сподівалася, але й потребувала нової надії.

Я замислився, блукаючи поглядом по стінах ресторану, аж доки не зупинився очима на одному з висловів, що переповів Артюс. То була цитата Ганді: «Ми самі мусимо стати тими змінами, яких хочемо домогтися від світу».

~ 11 ~

— Що справедливо — так це те, що від інших зміни не надійдуть.

Ів Дюбрей відкинувся назад у глибокому кріслі й поклав ноги на стіл. Мені подобався змішаний запах шкіри та старих книжок. Ці запахи асоціювалися із цим місцем, де я все довго і докладно розказував йому наступного дня. М’яке світло сочилося крізь високі дерева парку, підкреслюючи англійський дух кімнати. Дюбрей покружляв льодом у склянці бурбону, як зазвичай.

— Я переконаний, — вів далі він, — що всі зміни приходять ізсередини тебе — не ззовні. Ані організація, ані уряд, ані новий шеф, ані об’єднання, ані супутниця життя не змінять твого існування. Поглянь на політику: щоразу люди покладаються на когось, хто має змінити їхнє буття, — хіба спрацьовує? Міттеран 1981-го, Ширак 1995-го, Обама 2008-го… Щоразу — розчарування. Зрештою, вони вирішують, що помилилися людиною, зробили неправильний вибір. Насправді ж проблема в іншому. Реально ніхто не змінить твоє життя, крім тебе самого. Тому й треба опанувати себе.

«Зазначу: я вважаю, що вислів Ганді виходив поза індивідуальну думку, особисті очікування від уряду. Думаю, що він перш за все мав на увазі загальний розвиток, який хотів бачити в суспільстві; поза сумнівом, він хотів сказати, що набагато сильніший і може прокласти сам шлях для наслідування та слугувати взірцем для інших, а не просто відмовлятися й критикувати».

— Так, я розумію, ідея цікава, але від того, що я стану взірцем балансу, нічого не зміниться у вимогах компанії до мене, мій шеф не почне мене поважати…

— Почне, певною мірою. Якщо ти страждаєш від того, що твій шеф тебе не поважає, — треба змінитися самому: навчися робити так, щоб тебе поважали. Обдивишся, що можна в собі змінити, щоб додати більше поваги: можливо те, як ти себе позиціонуєш, як розмовляєш, як сповіщаєш про свої результати… Можливо, не слід пропускати недоречні зауваження… У принципі, збочені керівники, які чинять моральне насильство, не нападають на всіх працівників та не обирають жертву випадково.

— Сподіваюся, ви не скажете, що жертва сама винна в тому, що її ображають.

— Ні, я так не кажу. Це, звичайно, не помилка жертви, і не можна навіть казати, що вона несвідомо спричинила це. Ні. Я кажу, що вона поводиться таким чином, який дозволяє це насильство. Начальник відчуває, що, атакувавши цю людину, він успішно зчинить на неї негативний вплив, який не перейде далі.

— Жахливо.

— Так.

— І… як же людина опиняється в такій категорії?

— Складно пояснити. Є багато елементів. Але визначальним є брак самоповаги. Якщо людина на споді душі недостатньо впевнена у своїй цінності, вона стане слабкою ланкою, яку відразу ж відчувають збоченці. Треба натиснути там, де болить.

Мені раптом стало душно.

— Можна трохи провітрити?

Він підвівся й відчинив вікно. М’яке, ніжне повітря, наповнене вологою від старих дерев, увірвалося в кімнату, несучи затишні аромати літнього вечора. Стиха щебетали пташки, сховані в листі, та ледве коливалося гілля величного столітнього кедра.

— Я запитую себе, чи… мені бракує самоповаги. Ні, гадаю, із цим усе гаразд. А от те, що мені в собі не подобається… мене легко дестабілізувати, почавши критикувати й дорікати…

— Я теж так вважаю. Наступного разу я тобі дам завдання, щоб розвивати твою самоповагу, упевненість у собі, щоб ти став сильнішим усередині себе.

«Мабуть, краще було б мовчати», — подумав я…

— Повернімося до нашої теми. Я думаю, що можна змінити ставлення й думку начальника, розвиваючи себе. Але це не змінить перебіг подій у компанії…

— Скажімо, треба вміти краще комунікувати. Але, я певен, ти зможеш переконати своє начальство, на яке постійно скаржишся, щоб воно змінило думку стосовно деяких питань. Ти мусиш мати силу, щоб бути здатним впливати і досягти кращих результатів.

— Це ще хтозна…

— Ти так кажеш, бо ще не знаєш, із чого почати, але це не біда. Крім того, знаєш: коли ситуація нам геть не подобається, можна просто поміняти роботу… Якби ти знав, як багато людей незадоволені своєю кар’єрою, скаржаться, але лишаються на роботі. Людська натура боїться змін, нових речей. Їм краще залишатися в стандартному контексті, навіть якщо це дуже неприємно, але це легше, ніж перейти до нової, незнайомої ситуації.

«Та це ж платонівська печера! Платон описував людей, народжених у темній печері, які ніколи її не полишали. Ця печера була для них усім світом. Вона була похмура, але знайома їм, тож вони почувалися впевнено. Вони геть відмовлялися вийти з неї, бо не знали, що чекає на них назовні, тож думали, що там небезпечно. Таким чином, вони не мали змоги виявити, що цей незнайомий простір насправді сповнений сонця, краси, волі…

Багато людей сьогодні живе в платонівській печері, не усвідомлюючи цього. Вони жахаються незнайомого, відмовляються від будь-яких змін в особистому житті. У них є ідеї, проекти, мрії, але вони їх ніколи не реалізують, паралізовані тисячею необґрунтованих страхів. Руки й ноги їм сковані кайданами, ключ від котрих є лише в них самих. Печера та їх душить, але вони її ніколи не полишать.

Особисто я вважаю, що все життя складається з постійних змін, з руху. Немає жодних підстав чіплятись за статус-кво. Самі лиш мерці непорушні. Щоб мати змогу розвиватися в потрібному руслі, корисно не просто сприймати зміни, а навіть ініціювати їх самому».

Дюбрей налив собі