Бог завжди подорожує інкогніто - Лоран Гунель
Така перспектива видавалась мені дуже бажаною…
Він узяв папір кольору слонової кістки, ручку, чорний лак якої відбивав навколишнє світло, і почав писати різкими, швидкими рухами. Він простягнув мені написане. Свіжі чорнила мінилися на світлі та дрижали — папір немов відмовлявся вбирати в себе секрет, не для нього призначений.
Обійми світ твого ближнього — і він відкриється тобі.
Я прочитав. Перечитав. Я сидів замислений — формулювання мені подобалося, видавалося магічним заклинанням. Але сенс написаного був не зовсім зрозумілим.
— У вас є методика застосування цього?
Він посміхнувся.
— Якщо лишатися на рівні чистого розуму, я сформулюю цю таємницю інакше. Я сказав би щось на кшталт: «Намагайся зрозуміти іншого, перш ніж чекати, щоб тебе зрозуміли». Але це вище. Не можна замикати комунікацію між двома істотами на рівні простого інтелектуального обміну. Комунікація проходить на інших рівнях паралельно.
— На інших рівнях?
— Так, зокрема в емоційному плані: емоції, які ти відчуваєш у присутності іншого, сприймаються твоїм співрозмовником, іноді підсвідомо. Якщо він тобі не подобається, навіть якщо ти це чудово приховуєш, він відчує це так чи інакше.
— Можливо…
— Наміри іншої людини також відчутні.
— Ви маєте на увазі відчутність того, що ви насправді думаєте під час розмови?
— Так, причому це не завжди свідомо. Наприклад: наради в офісі. Здебільшого, коли хтось під час цих нарад ставить запитання, він не обов’язково має намір отримати відповідь.
— Як це?
— Його наміром може бути просто продемонструвати, що він ставить розумні запитання… Або поставити свого співрозмовника в незручне становище перед іншими, або показати, що він цікавиться темою, або щоб отримати лідерство в групі…
— Так, я і справді можу пригадати кілька таких випадків!
— Дуже часто співрозмовник сприймає власне намір, а не саме запитання. Коли хтось хоче тебе притиснути — це відчутно, правда ж? Навіть якщо в його словах немає безпосередньо нічого, чим можна йому дорікнути.
— Зрозуміло.
— Я гадаю також, що відбувається щось… на духовному рівні, хоча це дуже складно продемонструвати конкретно.
— Отже, як конкретно я маю користатися вашою чудовою магічною формулою?
— Обійняти світ іншого означає, що в тобі, перш за все, має дозріти бажання увійти в його світ. Цікавитися ним, аж до того, щоб бути готовим проекспериментувати, що означає бути в його шкурі: отримувати задоволення від спроб думати, як він, вірити в те, у що він вірить, розмовляти, як він, рухатись, як він… Коли ти досягнеш цього, ти зможеш досить чітко відчувати, що відчуває інший, і насправді зрозуміти його. Кожен із вас відчує, що ви на одній хвилі. Потім, звісно, ти можеш повернутися до твого звичайного світогляду. Ви зберігатимете якісну і взаємовигідну комунікацію. Ти побачиш, що інший намагатиметься зрозуміти тебе. Він почне цікавитися твоїм світом, мотивований бажанням не втратити таку якість стосунків.
— Це все звучить трохи дивно. Я ж фінансист, не забувайте — за освітою і не випадково — я все ж мислю раціонально…
— Я спробую дати тобі відчути це самому. Дам тобі пережити один досвід, який відкриє лише один з аспектів, що я перелічив. Мені треба дещо підготувати, — сказав він, підводячись. — Треба два стільці. У цих кріслах незручно.
Він вийшов із кабінету разом із Катрін. Я чув, як їхні кроки віддаляються. Я був розгублений: половина мене тягнулася до почасти містичних пояснень стосунків між людьми, перебувала в очікування. Інша ж половина, приземлена, була сповнена сумнівів.
Раптом мій погляд упав на зошит. Зошит. Як же ж хочеться його схопити… зазирнути… Звук їхніх кроків стих. Зараз або ніколи — швидко! Я різко підвівся. Паркет скрипнув під ногами. Я застиг… тиша… Я пройшов кабінетом і простягнув руку… Голоси, кроки… — повертаються! Дідько! Я швидко повернувся до крісла, але паркет так гучно скрипнув, що вони точно це почули… Не можна сідати… Треба удати, що дивлюся на… бібліотеку. На книжки.
Вони увійшли. Я зосереджено дивився на полиці.
— Поставимо їх тут.
Я обернувся. Вони поставили два стільці, у метрі один навпроти одного.
— Сідай сюди, — показав він мені на один із них.
Я сів. Він почекав секунду й теж сів.
— Я хочу, щоб ти мені сказав, що ти відчуваєш, коли я сиджу навпроти тебе, — сказав він.
— Як почуваюся? Та наче нічого особливого… Нормально почуваюся.
— Тепер заплющ очі.
Я зімкнув повіки, запитуючи себе, що він вигадав.
— За кілька секунд ти їх розплющиш, і я хочу, щоб ти прислухався до того, що відчуваєш, і сказав, що змінилося. Розплющуй.
Він усе ще сидів на стільці, але змінив позу. Він поклав обидві руки на коліна — перед цим так не було. Це кинулось мені у вічі. Відчуття? Щось дивне, але не знаю, що саме…
— Я б сказав, що це дивує.
— Ти почуваєшся краще чи гірше, ніж досі?
— Що ви під цим розумієте?
— Коли ти заходиш у ліфт із малознайомою людиною, тобі, зазвичай, менш комфортно, ніж заговорити на вулиці, чи не так?
— Так.
— Ось про це я й кажу. Я хочу, щоб ти оцінив зручність комунікації відносно положення мого тіла.
— Гаразд, зараз зрозуміліше.
— Тоді повторю запитання: якщо тобі треба заговорити зі мною, тобі більш комфортно чи менш комфортно говорити, коли я сиджу так, ніж у попередньому положенні?
— Менш комфортно.
— Добре. Заплющ очі. Так… Знову розплющуй їх.
Він знову змінив положення. Він уперся ліктем у коліно і зіперся підборіддям на кулак.
— Таке враження, ніби ви… спостерігаєте за мною. Ще менш приємно.
— Гаразд. Заплющ очі… можеш дивитися.
— Набагато краще.
Він сидів на стільці розслаблено, поклавши руки на коліна.
— Іще раз.
Він міняв позу разів із десять. Від двох чи трьох я почувався значно комфортніше, ніж від решти.
— Катрін! — Він повернувся до неї.
— Усе дуже просто, — сказала вона мені. — Ви кажете, що почуваєтеся краще щоразу, коли Ів прибирає тієї самої пози, що й ви. Щойно його тіло приймає постави, відмінної від вашої, ви почуваєтеся менш комфортно.
— Ви хочете сказати, що я почувався краще лише тому, що він сидів, як я?
Цієї миті я усвідомив положення свого тіла на стільці.
— Так.
— Так нечесно, це якийсь трюк!
— Хіба?
— І так для всіх?
— Так.
— Для уточнення, — додала Катрін, — це так для більшості людей, але не для всіх. Трапляються винятки.
— Не чіпляйся, Катрін, це нічого не міняє.
— Але чим це пояснюється? — спитав я.
— Це природній феномен, який пояснили американські дослідники. Гадаю, почалося з того, що