Бог завжди подорожує інкогніто - Лоран Гунель
Галерея мала форму підкови, тож ми пройшли нею і вийшли з іншого виходу. Опинившись знову на вулиці, ми відчули аромат свіжоспеченого хліба, який долинав із сусідньої пекарні, нагадавши мені, як я зголоднів.
— Ми прийшли! — сказала Аліса, показуючи на дерев’яні двері ресторану, ретельно пофарбовані в сірий колір — чудовий, насичений сірий колір.
Ми увійшли в невелику залу в стилі бароко — на ледве з двадцять столиків. На стінах у ліплених рамочках — безліч різноманітних цитат і висловлювань. Господар — сорокалітній блондин маленького зросту із шовковим шарфом, пов’язаним поверх рожевої сорочки, — жваво щось обговорював із клієнтами. Щойно побачивши Алісу, він перервав розмову:
— Пані вербувальнице! — сказав він із таким пієтетом, який — якби не лукава посмішка — можна було б сприйняти за улесливість.
— Я ж вас уже просила так мене не називати, Артюсе! — відповіла вона, сміючись.
Він послав їй поцілунок рукою.
— А що це за принц із вами сьогодні? — сказав він, міряючи мене поглядом з голови до ніг. — У мадам чудовий смак… вона ризикує, привівши його до Артюса.
— Алан, мій колега, — сказала вона, одразу розставляючи всі акценти.
— О, то ви теж там працюєте! І не думайте мене наймати! Попереджаю — я не здатний інтегруватися в компанію.
— Я наймаю лише фінансистів.
— Он як! — Він зобразив великий сум на обличчі. — Він цікавиться лише тими, хто працює із цифрами.
— У вас є два вільних місця, Артюсе? Я не резервувала…
— Мій астролог сказав мені, що до мене прийде важлива для мене людина, тому я забронював цей столик, саме для вас.
— Пан дуже добрий.
Він елегантно простягнув нам меню. Аліса відразу ж поклала своє, не дивлячись.
— Ти не дивитимешся? — спитав її я.
— Марно.
Я запитально подивився на неї, але вона обмежилась загадковою усмішкою.
Меню було досить різноманітним, усе мені видавалось апетитним. Складно обрати серед такого розмаїття. Я ще навіть не перечитав усе, коли наш господар уже підійшов за замовленням.
— Пані Алісо?
— Цілком покладаюся на вас, Артюсе.
— Ах, я так люблю, коли жінки на мене покладаються. Безперечно, ви — мій клієнт. А що мій прекрасний принц, щось обрав? — сказав він, злегка нахиляючись до мене.
— Ну… мабуть… я візьму прованський салат із помідорів, деревію та базиліку, а також…
— Ні-ні-ні, — пробурмотів він собі під ніс.
— Прошу?
— Ні, ні, це не для принца. Давайте я для вас оберу. Хвилиночку… я вам приготую… салат із рокфором.
Мені не зовсім подобалась його поведінка.
— Із яким іще рокфором?
Артюс зобразив, ніби щелепа йому відвисла під подиву. Він постояв із роззявленим ротом кілька хвилин.
— Це як? Принц жартує, чи не так?
— Він американець, — сказала Аліса. — Він живе у Франції всього кілька місяців.
— Але в нього немає акценту! — сказав він здивовано. — І він надто ввічливий та не такий здоровило, як янкі. Хіба вас ростили не на попкорні та бігмаках?
— Його мати була француженкою, але все життя він прожив у США.
— Ясно. Тоді доведеться взятися за його освіту. Я дуже на вас розраховую, Алісо. Йому треба все показати. Я займусь кулінарним просвітництвом, — сказав він повільно й чітко. — І ми почнемо з рокфору. Ви знаєте, у Франції існує понад п’ятсот видів сирів…
— Ну, в Америці також є трохи сирів.
— Та ні — ми говоримо про різні речі! — сказав він з удаваним відчаєм. — У вас там не сир — у вас пластик під целофаном, тягуча ароматизована солона гума… Ти ба! Вас треба всього навчити. Що ж, почнімо з рокфору… Рокфор — король сирів і сир королів…
— Добре, купимо салат із рокфором, — перервав я його. — Продано! Наступною ланкою замовимо…
— Е ні, тут нема ланцюгів та ланок — тут не каторга!
— Добре. Слідом піде…
— Та й слідом ми ні за ким не ходимо. Хіба за тими, хто не розрахувався.
Я почав наново, ретельно добираючи слова:
— Після цього я їстиму телятину з яблуками на пару по-бургундськи.
— Ні, — рішуче заперечив він. — Для вас це зовсім не годиться. Вам не можна забивати смак телятиною. Ні, ні, ні. Вам треба… я принесу вам качку в білому вині з гливами.
Я був дещо розгубленим.
— Ну, хоч десерт я маю право сам вибрати?
— У вас є всі можливі права, мій принце.
— Я візьму «Тарт татен».
— Чудово! Так і запишемо, — сказав він, читаючи по складах, — шоколадний мус. Дякую за вибір. Артюс обожнює, коли вам смачно!
Він щез на кухні.
Я зареготав.
— Що це за маячня?
— Меню — то фейк. У них насправді лише один набір, одне й те саме для всіх. Але все смачне, продукти свіжі. Леон добирає смачні страви, — сказала вона, показуючи на височенного африканця у віконці кухні.
— Я помираю з голоду.
— Тут швидко готують. У цьому перевага єдиного меню… Споживачі звикли. Хіба одного разу зайшов турист-німець. Вистави Артюса йому прийшлись не до вподоби. Він закотив скандал і пішов геть, лаючись…
Артюс вийшов доволі швидко з двома салатами.
— Прошу, салат із рокфором!
Я вже взявся був за виделку, коли…
— Алісо, — прошепотів я.
Мені стало вкрай гидко від того, що я побачив на тарілці.
— Що там?
— Алісо, у мене сир прострочений, — тихо сказав я. — Він у плісняві. Ну й бридота.
Вона подивилася на мене секунди зо три… а потім зареготала.
— Так це нормально!
— Нормально, коли сир тухлий?
— Його за це і їдять!
— Ти хочеш, щоб я їв тухлий сир?..
Мені вже здалося, що це ще одне завдання від Дюбрея.
— Він не тухлий, а пліснявий, і…
— Це одне й те саме — що тухлий, що пліснявий.
— Ні! Це корисна пліснява. Присягаюся, її можна їсти без остраху. Без тої плісняви сир не має сенсу!
— Ти знущаєшся з мене.
— Ні, чесне слово! Дивись.
Вона нанизала виделкою кілька шматочків того «дещо»… і з’їла. Прожувала й проковтнула з посмішкою.
— Ну й бридота!
— Та лишень спробуй!
— Нізащо.
Я взявся їсти листя салату, акуратно обираючи шматочки, які не торкалися гнилятини.
Коли Артюс повернувся за тарілками, він удав, що ледве не плаче.
— Треба буде сховати це від Леона. Він ридатиме, коли побачить, як ви зневажили його салат. Не знаю, як його й утішити…
Він щез на кухні з нашими тарілками. Аліса поклала лікті на стіл і нахилилася до мене.
— Знаєш, ти мене здивував під час зустрічі. Я й не уявляла, що ти зможеш сперечатися з Ларше. То ризиковано…
— Не знаю. У всякому разі, я був відвертим:
