Бог завжди подорожує інкогніто - Лоран Гунель

— Я дуже задоволений, що ти це пережив. Знаєш, ти багато мені розказував про свою роботу, про відчуття, ніби тебе замкнули у твоєму ж кабінеті, відчуття постійного осуду, переслідування.

— Так. У цій компанії мені не дають бути собою. Лишають зовсім трохи свободи. Я почуваюся там в’язнем. Здається, що всі коментують кожен мій рух і жест. От навіть сьогодні, коли я виходив, почув на свою адресу неприємну ремарку нашого директора підрозділу. Так, було трохи зарано, але я завжди лишаюся вечорами. Це особливо несправедливо почути — адже це був один-єдиний день, коли я вийшов трохи завчасно! Мені не дають волі, я задихаюся!

Він пильно дивився на мене, смакуючи ковток бурбону. До мене навіть долинав його аромат.

— Знаєш, коли я чую: «Мені заважають бути собою», я хочу відповісти, що, навпаки, тобі дозволяють бути собою, ба навіть штовхають на це дедалі більше. От чому ти задихаєшся…

— Я геть не розумію вашу думку, — збентежено сказав я.

Він відкинувся в кріслі.

— Кілька разів ти розказував про своїх колег. Я пам’ятаю про одного з них, вочевидь, досить пихатого.

— Тома.

— Саме так. З того, що ти розказував, він бозна-що про себе уявляє.

— То ще м’яко сказано…

— Уяви, що сьогодні Тома був на твоєму місці. Що він полишив роботу о четвертій чи п’ятій годині — і зустрів у коридорі свого шефа.

— Він не безпосередній наш шеф. Ларше — директор підрозділу.

— Чудово. Уяви собі сцену. Тома виходить надзвичайно рано і зустрічає в коридорі директора підрозділу.

— Гаразд.

— Ти — така собі маленька мишка і спостерігаєш за ними.

— Добре.

— Що вони кажуть?

— Ну… не знаю… Я уявляю, як Ларше посміхається йому… дружньо, навіть люб’язно.

— Он як… Ти вважаєш, що саме так зреагував би директор підрозділу, якби зустрів Тома, який ішов з роботи?

— Ну… авжеж, гадаю, так. Я собі це чітко уявляю. Це, до речі, дуже несправедливо. Але ж у нас на роботі є свої фаворити — правила чинні не для всіх…

— Гаразд, як звати іншого колегу — того, який з усіх глузує?

— Мікаель?

— Так. Уяви тепер ту саму сцену — цього разу між Ларше і Мікаелем. Мікаель іде з роботи о п’ятій. Що станеться?

— Побачимо… Уявляю… Я гадаю, що Ларше зробить йому те саме зауваження.

— Хіба?

— Він йому так само скаже: «По обіді йдеш у власних справах?» — може, навіть зі ще більшим сарказмом. Він і справді з нього глузуватиме!

— А як відреагує Мікаель?

— Ой… складно уявити. Я чогось думаю, що з Мікаеля станеться відповісти добрим жартом, щось на кшталт: «О, та ви все знаєте!» — чи щось таке.

— Он як! А як же відреагує Ларше?

— Обоє посміються та розійдуться кожен по своє.

— Як цікаво, — сказав він, допивши напій. — І що ти думаєш?

— Не знаю, — задумливо відповів я. — Якби так справді трапилось, я вважав би це ознакою нерівності.

— Ні, Алане. Не так.

Він махнув офіціанту, який був поруч.

— Повторіть бурбон.

Я ковтнув води. Дюбрей нахилився до мене, пильно вдивляючись мені у вічі — аж я почувався голим.

— Не так, Алане, — повторив він. — Усе набагато… гірше. Тома постійно себе виставляє напоказ. Його поведінка вселяє в Ларше… певну повагу. Мікаель з усіх глузує, і Ларше знає, що він вважає себе розумнішим за інших. Тому Ларше глузує з Мікаеля, щоб показати, що він іще розумніший за нього. А ти…

Він замовчав…

— А я не граю в ці ігри, на відміну від інших, я є сам собою, от він і зловживає цим.

— Ні, усе насправді ще більш запущене. Найточніша твоя характеристика, Алане, — це саме те, що ти… не вільний. Ти не вільний — от тебе й закривають іще щільніше в тюрмі, у якій ти опинився…

Запала тиша. Я намагався оговтатися від раптового удару. Потім кров у мені скипіла, я захóдився від люті. Що це він наговорює на мене, га?

— Усе навпаки! Геть навпаки! Я не зношу, коли хтось обмежує мою свободу!

— Згадай іще раз ситуацію з таксі. Ти примушував себе висловлювати думку, протилежну його думкам, — ти сам сказав. Але ж його, як і багатьох інших, ти ніколи більше не зустрінеш — то просто якісь незнайомці. Твоє життя, твоє майбутнє від них не залежить, правда? Однак ти відчуваєш потребу якось… підлаштуватися, щоб вони тебе оцінили. Ти боїшся, що в тобі розчаруються і тебе відкинуть. Тому ж бо ти й не дозволяєш собі висловлювати справжні думки й почуття, діяти так, як тобі хочеться. Ти намагаєшся адаптуватися під очікування інших. Причому, Алане, тебе ніхто не просить — ти так робиш з власної ініціативи.

— Але ж це нормально, хіба ні? От якби кожен щось робив для інших — увесь світ зажив би краще!

— Може, й так, але ж у твоєму випадку не йдеться про вибір. Ти не говориш собі: «Отже, буду сьогодні робити, що від мене чекають». Ні, ти підсвідомо змушуєш себе так чинити. Інакше, як тобі здається, ти не будеш подобатися, від тебе будуть іти. То ж ти, не усвідомлюючи, накладаєш на себе купу обмежень. Життя твоє стає вкрай обмеженим — тому ти й не почуваєшся вільним. І… ти хочеш, щоб усі так жили.

Я був приголомшений. Це було як сніг на голову. Я чекав на будь-що, але не таке. Думки, емоції — усе змішалося в моїй голові, усе навкруги йшло обертом. Я відчув бажання грубо заперечити весь оцей аналіз Дюбрея, але ж якась частка мене схвильовано… відчувала, що він каже правду. Правду, яка бентежить. Я все життя жив, відчуваючи щонайменший утиск, обмеження свободи, підкорення іншим, а тут мені пояснювали, що я — просто маестро самознущання.

— Розумієш, Алане, якщо ти зобов’язав себе не розчаровувати інших, щоб певним чином відповідати їхнім очікуванням щодо тебе або щоб адаптуватися до їхніх звичок… уяви собі: у такому разі дехто буде ставати дедалі вимогливішим до тебе, наче то вже стало твоїм завданням — підкорятися їхнім забаганкам. Їм і насправді це видаватиметься нормою. Якщо ти відчуваєш провину, що пішов трохи раніше, — твій патрон цю провину збільшить. Не обов’язково через те, що він схиблений. Це так само підсвідомо: він відчуває, що для тебе є неприйнятним полишати робоче місце рано, і вважає, що для нього це так само. Саме ти викликаєш таку його реакцію, розумієш?

Я мовчав і загіпнотизовано спостерігав за колами, що його рука вже певний час виписувала в повітрі склянкою бурбону, від чого