Бог завжди подорожує інкогніто - Лоран Гунель
Він уважно мене вислухав і, зрештою, визнав, що вважав би за краще працювати за більш структурованих обставин, де він точно знав би, що на нього чекає і де б він знайшов відповідь на свої запитання в разі сумнівів. Ми завершили співбесіду, уточнюючи його професійний профіль та визначаючи, яка вакансія найоптимальніше підійшла б до його особистості, його навичок і досвіду. Я пообіцяв, що збережу його документи та зв’яжусь із ним, щойно з’явиться пропозиція, що підходить йому.
Тоді провів його до ліфта й побажав успіхів.
Повернувшись до кабінету, я продивився пропущені дзвінки. Від Дюбрея було СМС:
«Приходь до мене в бар готелю Георга V. Візьми таксі. Під час поїздки мусиш суперечити ВСЬОМУ, що каже водій. ВСЬОМУ. Чекаю. І. Д.»
Я двічі перечитав повідомлення і, не втримавшись, скривився від перспективи, яка на мене чигала. Усе залежатиме від пропозицій водія… Поїздка запросто може перетворитися на проблему…
Я глянув на годинник: 17:40. У мене не було більше зустрічей, але я ніколи не полишав офіс раніше від сьомої вечора — у кращому разі…
Я переглянув пошту. Із десяток листів — жоден не терміновий. Що ж, один раз почекають.
Я взяв плаща. Висунув голову в коридор — наче нікого. Я вискочив і похапцем пішов до сходів. Стояти перед ліфтами небезпечно. Я вже дійшов до краю коридору, коли перед моїм кабінетом виріс Ґреґуар Ларше. Авжеж, він миттю помітив, як мені незручно.
— Вирішив по обіді завіятися в особистих справах? — глузливо усміхаючись, спитав він.
— Мені… у мене термінові справи… мушу йти.
Він мовчки пішов собі, задоволений уже тим, що спіймав мене на гарячому. Я пішов далі, до сходів, розлючений, що події обернулися саме так. Чорт забирай, я годинами просиджував вечори в офісі, але одного разу вирішив піти раніше — і тут же спалився.
Я вийшов на авеню Опера досить знервованим — свіже повітря мені було потрібне, аби заспокоїтись, принаймні настільки, наскільки дозволяло передчуття виконання щойно отриманого завдання. Я йшов у напрямку Лувру, туди, де мали стояти таксі. Нікого. Я скористався моментом побути на самоті — мені трохи легшало. Я запалив сигарету і знервовано затягнувся. Щоразу, потрапляючи в стресові ситуації, я потребував сигарети. Дідько, як же того позбутися?..
Поки я йшов, я відчув щось дивне… Наче за мною… стежили. Я обернувся, але не побачив нікого напевне… важко визначити. Я йшов далі, почуваючись дещо незручно.
Я почав пригадувати, коли востаннє брав таксі. Здебільшого, таксисти завжди базіки, які висловлюють свою думку з кожного приводу, щодо кожної новини, а я, слід визнати, ніколи їм не суперечив. Дюбрей явно це зрозумів. Але ж я, можливо, просто лінуюсь? Та й, зрештою, навіщо переконувати людей — все одно думку вони не змінять…
Я подивився вперед. Жвавий рух. Година пік — чекати можна довгенько.
А якщо це… боягузтво, а не лінощі? Зрештою, не відповідати не означає відпочивати. На споді серця я ж бо часто-густо злився… Але справді, чого ж боятися? Не сподобатися? Зіткнутися не з тою реакцією, на яку очікуєш? Я не знав.
— Вам куди?
Типовий паризький акцент привів мене до тями. У своїх роздумах я й не помітив, як під’їхало таксі. Висунувшись із вікна, водій нетерпляче дивився на мене. Років зо п’ятдесят, невисокий, лисий, із чорними вусами та злим поглядом. Ну чого ж так сталося, що сьогодні я натрапив саме на нього?
— Агов! Що вирішили? Я тут не стоятиму!
— Поїхали до Георга V, — пробелькотів я, відчиняючи задні дверцята.
Поганий початок; треба було одразу ж узяти домінантну позицію. Та годі вже — буду зараз заперечувати все, що він каже. Геть усе.
Я сів позаду, і відразу ж захотілося блювати: тхнуло старим тютюном, змішаним із дешевим ароматизатором повітря. Ну й гидота!
— Я вам одразу ж повідомляю, що це недалеко, але швидко не приїдемо. Я вам точно кажу. Людям зазвичай начхати, а корок на дорозі сьогодні чималий!
Гм… що б його заперечити… Що б сказати?
— А може статися таке, що стане просторіше і доїдемо швидше, ніж планували?
— Авжеж, є й такі, що в Діда Мороза вірять, — сказав він, рубаючи слова по-паризьки. Я двадцять вісім років за кермом — знаю, про що кажу. Чорт забирай, половині людей узагалі не потрібна машина!
Він так кричав, наче я сидів десь далеко.
— Та, може ж, вона й потрібна, хм, хтозна!
— Аякже! Більшість народу і півкілометра не пройде без авта! Надто ліниві, щоб ходити, надто жадібні, щоб брати таксі. Нема жадібніших у світі, як ті парижани!
Мені здалося, що він і не помічає, що я щось йому суперечу. Це хіба трохи живило нашу бесіду… Може, моє завдання виявиться легшим, ніж передбачалося.
— Мені здається, що парижани здебільшого чудові.
— Справді? Та ви їх просто не знаєте. От я двадцять вісім років із ними спілкуюся, я їх знаю як облуплених. Я вам точно кажу: щороку гірші та й гірші. Терпіти їх не можу. Поперек горла вони мені всі.
Його волохаті руки вчепилися в кермо, укрите синтетичним хутром; уся його напруженість грала в біцепсах. Попри волохатість, на передпліччі виднілося величезне татуювання — щось схоже на довжелезну картоплю фрі. Коли я був маленьким, американське телебачення показувало рекламу у вигляді картоплі фрі, яка ходила перевальцем. За все життя не бачив смішнішого татуювання.
— Я вважаю, що ви помиляєтесь. Люди просто відбивають нашу ж манеру до них промовляти.
Він різко натиснув на гальма й повернувся до мене, сповнений люті.
— Це ви зараз що таке мені верзете, га?
Я не очікував на таку реакцію, тож трохи відсунувся назад, але все ж таки відчував його скажену злість. Та чи він, бува, не п’яний? Треба було трохи пригасити гніт бомби, поки не рвонуло…
— Я кажу, що люди, можливо, закриті. Але, якщо дати їм час, розуміючи, що в них є причини перебувати в стані стресу, говорити до них ввічливо, — я наголосив на цьому слові, — вони відкриватимуться і ставатимуть приємнішими, бо відчуватимуть, що до них виявляють цікавість.
Він мовчки втупився в мене поглядом розлюченого звіра, потім відвернувся і знову поїхав. Запала тиша, така напружена, що хоч ножем ріж. Я спробував вивільнити напруженість із тіла, сівши зручніше й дихаючи глибше. Ти ба, наш товариш виявився неабияк чутливим. Із таким треба бути обережнішим… Він їхав повільно, але тиша й надалі давила. Дуже давила. Треба було ту тишу перервати.
— А що це у вас за