Бог завжди подорожує інкогніто - Лоран Гунель
— Ти довго ще нариватимешся, кепкуючи з мене?
~ 15 ~
Цього ранку я прийшов на щотижневу нараду безтурботним — не знав, що невдовзі переживатиму найгидотніші години свого життя, що призведе до змін… найсприятливіших з-поміж можливих. Таке вже життя: рідко вчасно усвідомлюєш, що складнощі несуть приховану функцію вести нас до зростання. І у відьмах розкриваються янголи, аби принести нам чудові дарунки, загорнуті в непривабливу упаковку.
Коли йдеться про падіння, хворобу, побутові негаразди — ніхто ніколи не хоче приймати «дарунок», не думає розгортати його, щоб з’ясувати вміст загорненого: чи навчить він нас сили волі, сміливості? Або ж навпаки, навчить відпускати щось, що зрештою виявиться неважливим? Чи просить мене життя трохи більше дослухатися до своїх бажань та ідей? Ухвалювати рішення, користуватися талантами, якими я наділений? Припинити приймати те, що не відповідає моїм цінностям? Чого я мушу навчитися за цієї ситуації?
Коли настає випробування — ми часто реагуємо люттю, відчаєм, цілком логічно відкидаючи те, що здається несправедливим. Але від люті стаєш глухим, а відчай засліплює. Ми пропускаємо можливість зростання, яка постала перед нами. Від того важкі удари й невдачі множаться. Це не від поганої карми — це життя намагається повторно донести інформацію.
Зал був повним. Лишалося вільне місце біля Аліси — вона, вочевидь, зайняла його для мене. Нас було більше, ніж зазвичай. Раз на місяць збирався весь департамент рекрутингу — не тільки наш відділ. Я кинув Closer на стіл і спокійно сів. Приходити останнім почасти приємно — маєш відчуття, що всі на тебе чекають.
— Поглянь на Тома, — шепнула Аліса мені на вухо.
Я очима знайшов його в залі, подивився на нього…
— А що з ним?
— Поглянь пильніше.
Я трохи прихилився, щоб краще подивитися на нього, але не помітив нічого, крім його звичайної пихатої фізіономії. Аж раптом я побачив — і не повірив очам. Він невимушено поклав на стіл ручку… сяючу новеньку ручку Dupont. Аліса прикрила обличчя рукою, ледве втримуючись, щоб не зареготати.
— Усім доброго дня!
Від гучного голосу я ледь не підстрибнув. На нашу нараду завітав генеральний директор Марк Дункер. А я й не помітив, як він увійшов. У залі запала тиша.
— Я не буду вас сильно відвертати від вашого порядку денного, але хочу, аби ви взяли участь у новому тестуванні, яке я придумав під час перебування в Австрії, де ми нещодавно відкрили вісімнадцятий офіс. Я знаю, що у вас уже є багато інструментів оцінювання, але цей відрізняється від них — і я сьогодні сам його презентую.
Нам стало цікаво: що він ще вигадав?
— Ми всі знаємо, наскільки важче розкрити характер кандидата, ніж його знання. Ви всі володієте професією, на яку наймаєте людей, — ви вмієте ставити чудові запитання, щоб з’ясувати, чи кандидат має потрібні навички, аби пасувати бажаній вакансії. Але не завжди можна розрізнити його реальні особисті якості й ті, що він афішує. Я вже не кажу про недоліки — 90 % ваших кандидатів називають серед недоліків перфекціонізм і надмірну відповідальність, чи не так?.. Серед вигаданих переваг і підібраних недоліків нелегко сформувати справжню картину, як кандидат виявлятиме себе на роботі. Тестування, про яке я кажу, дозволяє виявити вкрай важливу характеристику для більшості відповідальних вакансій, особливо для тих, хто працює з кадрами. Я назву впевненість у собі: дуже складно це виміряти під час співбесіди. Я знаю людей, які пройшли багато співбесід із працевлаштування, видавалися дуже впевненими під час них, а насправді, прийшовши в компанію, «ламались» об першого ж працівника, який їх зачепив. Можна обдурити на співбесіді, але всю команду на роботі не обдуриш.
— Ти правду кажеш, але здебільшого ті, кому бракує впевненості в собі, і перед агентом не мають упевненого вигляду.
По залу прокотився шепіт. Репліку кинув молодий консультант, який прийшов нещодавно від конкурентів, де всі озивалися між собою на «ти». У нас консультанти зазвичай були на «ти» між собою, але наш керівник ніколи не поділяв цю моду на псевдоблизькість ділових стосунків. Зрештою, ця мода й справді була дещо лицемірною, але Марк Дункер відкидав її з інших причин: йому було вкрай потрібно бачити повагу працівників стосовно нього.
— Ми з вами, пане, корів разом не пасли.
Це була типова для нього репліка за таких обставин. Я нахилився до Аліси.
— Він цю тему добре знає…
Вона пирснула зо сміху. Фостері кинув на нас крижаний погляд.
Вдовольнившись відповіддю на ремарку консультанта, Дункер вів далі:
— Той тест, що я пропоную, трохи складно проводити, адже потрібна присутність щонайменше трьох осіб — не обов’язково консультантів; насправді ви можете запросити до участі будь-кого, — додав він, посміхаючись.
Це вже геть інтригувало. Усім було цікаво, до чого він веде. Він продовжив:
— Тест базується на принципі, що справжня впевненість у собі не залежить від думки інших. Це особиста риса, яка міцно закарбована в людині, своєрідна непохитна віра в себе і свою цінність, свої здібності — тому зовнішня критика не здатна зашкодити. А от якщо віра