Бог завжди подорожує інкогніто - Лоран Гунель

Він пробіг очима по групі з легкою посмішкою. Погляди присутніх або потупились, або загубилися деінде в просторі.

— Ідеально було б когось із команди рекрутингу з фінансів — мені потрібен хтось, хто добре рахує!

Половина залу трохи розслабилась, тоді як інша напружилась іще більше. Він узяв паузу — я зрозумів, яке садистське задоволення він отримує від того напруженого очікування, яке панувало серед нас.

— Отже, хто піде?

Звісно ж, ніхто не відповів на таке запрошення, не знаючи, під яким соусом його з’їдять.

— Що ж, ви змушуєте мене самого призначити добровольця…

Гадаю, так само вчиняли нацисти: покладали на інших відповідальність за те, що вирішили вчинити з ними ж.

— Що ж…

Я удав максимально відсторонений погляд, дивлячись кудись у бік свого журналу. «Чи пошкодила груди Анджеліна Джолі, коли годувала дитину?» Захоплива тема! У залі було чутно, як дзижчала муха. Атмосфера стала неможливо натягнутою. Я відчув, як важкий погляд Дункера впав на мене.

— Пане Грінмор.

Попався… Кров застигла. Треба було реагувати, не здаватися. Бо ж він, безперечно, розтрощить мене, як горіх, перед усіма. Може, це помста? Ларше, звісно ж, передав йому нашу суперечку з попередньої наради. Може, він хотів переламати мене, відбити бажання ще раз насмілитися на подібне, поставити мене на місце? Треба бути спокійним. Не капітулювати. Не дати йому такого задоволення.

— Ходіть, Алане.

Погляньте: він назвав мене на ім’я — певно, щоб мене вмовити. Треба не втрачати пильність. Подвоїмо обережність. Я підвівся й підійшов до нього. Усі дивилися на мене. Переляк, який мить тому відчувався в повітрі, поступився місцем цікавості. Вони опинилися в театрі. Ба ні — у Колізеї… Я глянув на Дункера. Слався, Цезарю — ті, що йдуть на смерть, вітають тебе!.. Ні, у душі гладіатором я себе аж ніяк не уявляв.

Він показав мені на стілець, який стояв, повернений до групи, за два метри перед ним. Я сів, намагаючись триматися байдужим і впевненим у собі. Непросте завданнячко…

— Ми діємо таким чином, — сказав він групі. — Спочатку треба сказати кандидату, що зараз буде гра: усе, що відбувається, — це просто тест, а не реальне випробування. Це важливо повідомити, щоб йому не ставало потім неприємно. Уже зараз відчувається тиск…

Що це він вигадав для мене, га? Я відчував, що засмучуватися не можна… За будь-яку ціну треба все витримати.

— Моя роль, — сказав він, — ставити пану Грінмору завдання виконати прості математичні розрахунки.

Рахувати? Це нормально, я готувався до гіршого. Із цього я виплутаюсь.

— А ви в цей час, — продовжив він, — будете казати йому… неприємності, критику… докоряти… коротше кажучи, вашою метою буде підірвати його дух, висловлюючи всю гидоту, яка лиш спаде вам на думку. Я знаю, що деякі з вас мало знають або взагалі не знають Алана Грінмора — це байдуже. Ще раз наголошую: не треба шукати фактів — просто критикуйте, намагаючись збити його з пантелику.

Що це за безглуздя? Мене зібралися лінчувати перед публікою?

— Не маю бажання проходити такий тест, — заперечив я.

— Звичайно, це очікувано: кандидат, який природно впевнений у собі, геть не буде перейматися докорами, які не мають підґрунтя.

Я зрозумів, що Дункер убачав у мені ідеальну ціль. Цей збоченець, безперечно, відчув, що мене легко дестабілізувати. Він був майже цілком упевнений, що його демонстрація буде успішною — за мій рахунок він влаштує видовище. Треба не брати участь. У жодному разі. Я нічого не виграю — зате все втрачу. Треба швидко знайти привід — абиякий, щоб вийти з гри.

— Пане Дункер, такий тест не можна використовувати під час співбесіди. Він неетичний.

— Немає жодних проблем, оскільки все відбувається прозоро: кандидата попереджають — і він, зрештою, вільний погоджуватись або ні.

— Звісно ж, людина відмовиться.

— Пане Грінмор, ви ж консультант, хіба ні?

Ненавиджу, коли люди ставлять запитання, знаючи на нього відповідь, — просто аби змусити вас озвучити їхню думку.

Я лише подивився йому у вічі.

— Тоді вам має бути відомо, що кандидати згодні на все, навіть більше, аби отримати високу посаду.

Ні, то є небезпечна територія. Тут у нього на все є відповідь. Швиденько… Треба ще щось придумати. Бігом… або… просто сказати правду.

— Я не хочу брати участь у такій вправі, — сказав я, підвівшись.

По залу пробіг шепіт. Я був гордий, що насмілився опиратись. Такої мужності в мене не було всього кілька тижнів тому.

Я вже ступив кілька кроків до свого місця, коли він спитав мене:

— Пане Грінмор, вам відомо поняття важкої провини у французькому законодавстві?

Я зупинився, усе ще спиною до нього і не відповідаючи. У залі запала тиша. Важка. Я ковтнув слину. Він продовжив:

— Важка провина — це коли працівник навмисне шкодить працедавцю. Відмова брати участь у цьому тесті буде шкідливою для мене — адже псує мою демонстрацію перед усією командою, яка зібралася спеціально для цього. Ви ж не навмисне, пане Грінмор?

Я мовчав, усе ще не обертаючись. Кров стукала мені в скронях.

Можна було далі й не розписувати. Я й так чудово знав наслідки важкої провини: звільнення без права допрацювати до переходу, без виплати неотриманих відпусток, без виплати компенсації за звільнення. Треба було просто так узяти і піти без нічого…

— То як, пане Грінмор?

Мені здавалося, що ноги мені загрузли в бетоні. Голова була наче порожньою.

— Вирішуйте, пане Грінмор.

Та чи був у мене вибір? Це… жахливо. Треба було не відмовлятися від самого початку. Тоді б я не опинився в цій принизливий ситуації. Треба було пройти цей дурний тест. Треба було взятись. З’їсти свою гордість. Нумо… нумо… Я зробив надлюдське зусилля і обернувся… Усі дивилися на мене з очікуванням. Я сів на стілець, показаний Дункером, сів мовчки, дивлячись на підлогу. Я палав, вуха горіли. Треба оговтатись. Швидко. Треба забути сором. Зібратись. Відкрити свою енергію, направити її. Дихати. Так-так. Треба дихати… Заспокоїтись.

Він зробив іще паузу. І почав ставити запитання.

— 9 на 12?

Треба не поспішати відповідати — я йому не учень.

— 108.

— 14 плюс 17?

— 31.

— 23 мінус 8?

Я спеціально ще уповільнив свої відповіді. Треба було сконцентруватись, набратися сил, які знадобляться мені. Повний дзен.

— 15.

Він почав махати руками, заохочуючи групу критикувати. Я все ще уникав їхніх поглядів. Я чув, як вони штовхають одне одного, хихотять і…