Бог завжди подорожує інкогніто - Лоран Гунель
— Нумо, давайте. Кажіть усе, що вам спаде на думку… негативного щодо пана Грінмора.
Еге ж, я знову «пан».
— Не слід перейматися, — сказав він групі, — я нагадую, що не треба казати правду. Усі й так знають, що в Алана багато переваг. Це — просто гра, для тестування. Розслабтесь — і гайда!
А тут я знов Алан, ага. Майже приятель йому. І в мене є переваги. Ну і брехун. От же ж маніпулятор.
— Ти поганий!
Стрельнув перший негатив.
— 8 на 9? — спитав Дункер
— 72.
— 47 на 2?
— 94.
— Іще, іще, — продовжив він, закликаючи групу жестом.
Він вимахував, як генерал, що кличе солдат вискакувати з окопів і атакувати ворога.
— Та ти не вмієш рахувати!
Друга критика.
— 38 на 2?
Я відповів повільно, щоб збити ритм, який він задавав.
— 76.
— Давайте, давайте!
Здавалося, що він кричав людям, які штовхають машину, щоб та розігналась і мотор завівся.
— Ти не годишся!
До цього моменту негатив мене не торкав. Він був надто фальшивий — колеги ще більше соромились, ніж я.
— 13 на 4?
— 52.
— Ти — не профі!
— 37 плюс 28?
— Ти повільний!
— 65.
— Швидше! Давайте! — кричав він групі.
— Оце ти гальмуєш!
— 19 на 3?
— Так тягнеш!
— Що так довго?
— 57.
— Зовсім не може рахувати!
Дункер почав задоволено посміхатися.
— 64 мінус 18.
— Погано.
— Не можеш полічити?
Атака посипалась зусібіч.
Треба було сконцентруватися на запитаннях Дункера. Забути про інших. Не чути їх.
— 46.
— Таке собі.
— Ляпає що попало.
— До обіду думатимеш чи що?
— Що так повільно?
Процес запустився. Усі водночас кричали щось принизливе. Дункер домігся свого.
— 23 плюс 18.
— Нічого не вийде.
Не слухати. Візуалізувати цифри. Лише самі цифри. 23. 18.
— Не здатний ні на що!
— Ну вже геть повільно!
Залом лунав сміх.
— Тугодум!
— Не дано — то й не дано!
— Математика — то не твоє.
— Нема на що сподіватися.
— Усе неправильно!
Вони ввійшли в раж і почали веселитися з тої гри.
— 23 плюс 18? — повторив Дункер, широко посміхаючись.
— 42. Ні…
Сміх посилився.
— Надурити хотів!
— Та він не може порахувати!
— 41.
— 12 плюс 14.
— Та не зможе.
— Та геть нездатний!
— Та що ж так довго!!!
— 12 плюс 14. 12, 14.
— 24. 26!
— Дедалі гірше й гірше.
— 8 на 9?
— Нікуди не годиться!
— 62. Ні… 8 на 9 — 72.
— Таблицю множення не знає — узагалі ніщо!
Я розгубився. Геть. Треба сконцентруватися. Відмежуватися від емоцій.
— 4 на 7?
— Не порахуєш!
— Та куди там!
— Не зможеш!
— Помилився!
— 4 на 7? — повторив Дункер.
— Не вмієш!
— Двадцять… чотири.
— Помилився!
— Та він — повний нуль!
— Геть не туди рахує!
— Для нього то заважко!
— 3 на 2?
— Ха-ха-ха! Цей не порахує!
— Нуль нулячий!
— Ляпни вже що-небудь!
— Слабенький, слабенький.
— 3 на 2.
Сміх. Гучний. Жахливий. Деякі вже вигукували по двоє. Я вже не знав, де я.
— 2 плюс 2?
— Та він два на два не порахує!
— Нуль. Нуль є нуль.
— Недорозвинутий.
— Дурень.
— 2 плюс 2? — спитав Дункер, сповнений ейфорії.
— Ох…
— 2 плюс 2? — торжествував Дункер.
— Від такого втомився!
Дункер різко припинив, підвівся і зупинив групу.
— Отже, достатньо.
— Нікуди не годиться!
— Стоп! Усе, досить!
Я був приголомшений та розгублений. Мені було вкрай зле. Дункер раптом це зрозумів і вмить став дуже серйозним. Усе зайшло далеко, він знав, що відповідальний за це. Він мусив розуміти, на які ризики йде.
— Закінчили. Ми загралися. На практиці це не має сенсу… Але ми зараз мали справу із сильною людиною, тож можна було собі дозволити, чи не так? Що ж, поаплодуємо Алану за сміливість! Непросте випробування.
Групу різко висмикнули з трансу — і всі незадоволені, зненацька присоромлені, в’яло поаплодували. Я помітив сльози на очах у Аліси.
— Браво, друже. Ти добре тримався, — сказала вона, похлопавши мені по спині, коли я виходив із залу.
~ 16 ~
Я втік із офіса, не дочекавшись кінця робочого дня, — і ніхто не насмілився мені заперечити. Я вийшов на вулицю, узяв ліворуч і пішов швидко хтозна-куди. Треба було втекти від стресу.
Це випробування геть вибило мене з колії, і я був розлючений на Дункера. Як тепер було дивитись в очі колегам під час зустрічі? Цей бовдур принизив мене публічно. Він мені за це заплатить. І дорого. Я знайду спосіб змусити його пошкодувати про те, що він дозволив собі грати людьми.
Той факт, що тест виявив мою нестачу впевненості в собі, як не парадоксально, поставив мене у вигідну позицію: ситуація публічно пішла не в те русло і Дункер за це відповідав. Я, поза сумнівом, створив йому певний клопіт — у юридичному плані, — і він мав це знати. Я ставав майже недоторканним…
Я отримав від Дюбрея СМС і запалив сигарету, як було зазначено. Він точно підкаже мені, як помститися, — це напевне. Але якби він міг припинити мені наказувати палити ось так, зненацька! Палити — добре, коли сам цього захочеш, а не коли змушують…
Я йшов вулицями Парижа, плекаючи свою помсту. Небо було похмуре, ним швидко пливли великі чорні хмари. Гаряче, наелектризоване повітря пахло грозою. Я йшов швидко, тож на лобі мені виступив піт. Від утоми чи від люті? Я міг би подати в суд і отримати компенсацію, але що потім? Як надалі працювати за таких обставин? Атмосфера була б нежиттєздатна. Мої колеги боятимуться бути в моїй компанії… Чи довго я так витримаю? Це геть програшно.
Потроху моя лють поступилася місцем гіркоті, а потім — пригніченості. Енергія цілком полишила мене. Я не відчував такого тягаря на душі з часів, коли мене Одрі кинула. Одрі. Зірочка, що пролетіла над моїм життям, дала скуштували щастя перед тим, як зникнути в ночі. Якби ж вона хоча б пояснила причину свого рішення, якби вона хоч дорікнула, покритикувала… Я би міг або сприйняти докори й відчути провину, або визнати їх несправедливими і розстатися з нею легше… Але вона полишила мене несподівано, без пояснень — це не давало мені перегорнути сторінку, оплакати наші стосунки — я дуже болюче переживав її відсутність. Коли мої думки поверталися до Одрі — сум за нею огортав моє серце і стискав його. Згадка про її посмішку занурювала мене в горе. Частина мене самого зникла разом із нею. Тіло моє сумувало за її тілом, а душа почувалася сиротою.
Пішов дощ. Дрібний. Меланхолійний. Я уповільнив ходу, але продовжував іти. Не хотілось повертатися
