Кілька років зими - Валентин Терлецький

— Але стривайте. Мені не треба, аби мною хтось керував. Я лише хочу повернути свій рукопис, і не більше! — стривожився Іван.

— Так-так, це зрозуміло. Певно, я трохи неправильно висловився. Я мав на увазі, що Гелій виконуватиме між нами зв’язкову функцію. Звісно, ви маєте право самі обирати шлях, яким підете у пошуках свого рукопису. Але я раджу прислухатися до наших порад, і тоді ми зробимо це набагато швидше. Але при цьому бажано, аби ви все ж таки дотримувалися деяких інструкцій. Не тривожтеся, це лише допоможе нам і вам у справі. Бо відтепер це наша спільна справа! Чи не так? — Рем поклав руку Іванові на плече і вперше за весь час зняв окуляри.

— Гаразд. Давайте спробуємо, — врешті вимовив Іван. — Можливо, ви маєте рацію. Принаймні ви не пропонуєте мені нічого кримінального. Бо і так вже нароблено чимало такого, про що я волів би навіть не згадувати. А там подивимося.

— От і добре. І пам’ятайте — важливим є тільки те, що турбує вас саме зараз. Сподіваюся, наша співпраця буде обопільно корисною.

Рем тихо сказав щось водієві і зник в одному з покинутих мовчазних будинків. Рудоволосий водій-велетень запропонував їм сідати до авто і незабаром вони вже їхали до міста.

Діти, як завжди, мовчки грілися біля вогнища і слухали тихі оповідки Софії, яка заспокоювала їх своїм лагідним голосом. Григір звично сидів у найдальшому кутку, закутаний у своє мальовниче лахміття. Іван з Гелієм підсіли до вогню, і письменник розповів жінці їхні денні пригоди. Коли він згадав про Рема, Софія різко повернула до нього голову, і він побачив у відблисках полум’я, як її обличчя на мить болісно скривилося — чи то від раптових спогадів, чи то від пориву холодного вітру, що якраз увірвався до їхнього підвалу з погано закладеного камінням верхнього вікна.

Тим часом Гармидер дістав зі свого саквояжа кілька яскравих різнокольорових кульок і почав вправно перебирати їх пальцями, чим миттєво привернув до себе увагу дітей. Вони захоплено спостерігали за його витівками. Він показав ще кілька нехитрих трюків, а потім несподівано мовив, ні на кого конкретно не дивлячись:

— Я, насправді, ніякий не артист. Навіть соромно казати, але я все своє життя був злодієм і шахраєм. Виманював у людей гроші різними способами, багатьох обманув, багатьох обдурив… — він дістав із саквояжа колоду яскравих карт і почав майстерно їх тасувати. — Найбільше заробляв на картах. Для мене це було справжнім мистецтвом.

— Ага. Мистецтво здирництва і брехні, — раптово озвався зі свого кутка Григір Заливаха. — Знаю я вашого брата, якось довелося на собі спробувати це ваше мистецтво. Колись я був у відрядженні далеко-далеко звідси. І ось одного вечора, коли вже настав час повертатися додому після вдалої торгової оборудки, я, на свою біду, помітив на вокзалі одного такого гравця — він пропонував вгадати, під яким стаканчиком заховано маленьку кульку. Я вирішив випробувати долю і поставив небагато грошей. І вгадав! Потім — ще раз, потім — ще. Ставив дедалі більше грошей і вигравав. Захопився так, що забув про все на світі. Зібрався натовп, почали ставити вже на мій виграш чи програш. І ось я вирішив одним махом зірвати великий куш. Я поставив усі свої гроші. Точніше, це були не мої власні гроші, а все, що ми заробили в тому відрядженні. Я напевно знав, під яким стаканчиком ховатиметься кулька цього разу. Я знав це! І програв, програв усе до останньої копійки… Це був жах. Я й досі, як згадаю той випадок, вкриваюся холодним потом. Напевно, то був шахрай, який тільки й очікував, коли я настільки захоплюся, що вже не зможу більше себе контролювати.

— Так. Саме таким способом і я витягував із довірливих людей їхні грошики, — зітхнув Гелій.

— До речі, чогось мені здається, що то саме ти і був тоді там. Щось дуже схожий ти на того покидька, хоч я й не пригадую достеменно його обличчя.

— Можливо. Багато років я мандрував різними містами, ніде подовгу не затримувався, аби не потрапити до в’язниці. Можливо, й ти попадався десь мені під руку.

— Я б таких-от розумників особисто роздирав на шматки, аби іншим був приклад. Ех, якби я тоді не був таким розгубленим, я б обов’язково поквитався з тією потворою!

— А де ж ти навчився всіх інших фокусів? Сьогодні в парку ти багато чого показав, — поспішив Іван перевести розмову у більш спокійну тональність.

— Фокуси? Так, це цікава історія. Одного разу я таки попався — сів грати не з тими людьми і не в тому місці. Підвів мене мій нюх. І був опісля запроторений до в’язниці — не в цій країні, далеко звідси. Зі мною тоді сидів один цікавий чоловік, Тимур. За молодих років він був помічником знаних престидижитаторів у різних театрах та ілюзіонах, знав деякі секрети цієї професії. Він побачив у мені певні здібності та навчив кільком трюкам. Часу у нас було багато, ось я і всотував у себе нові знання, постійно тренувався, удосконалював майстерність рук, навіть самотужки розробив декілька фокусів.

— Битися так вправно ти теж там навчився?

— Так. Майстри цієї професії, особливо мандрівні, багато часу присвячують мистецтву бійки, бо в житті різне трапляється, й інколи ніхто не захистить тебе окрім тебе самого. Доводиться покладатися лише на власні сили та вміння. Так що, можна сказати, я з користю провів час у буцигарні. В тому числі, й життя своє переосмислив. А коли вийшов на волю, зав’язав із шахрайством і подався у вуличні артисти.

— А з підпіллям що тебе пов’язує?