Кілька років зими - Валентин Терлецький

сили навіть поворухнутися. Але за кілька кроків до нього поліцейські раптом одночасно попадали на сніг. Іван обернувся на знайомий смішок праворуч. Біля найближчого дерева сидів на своєму табуреті Холера Цвіллік, що тримав однією рукою гармошку, а другою турботливо погладжував тоненький металевий дріт, що був протягнутий між двома деревами. Він радісно посміхнувся і вигукнув:

— Тікай швидше! Я їх затримаю. А що вони мені зроблять? Я своє вже відвоював. Хоч наостанок побавлюся, всиплю цим покидькам. А ти тікай! І обов’язково згадай у своїй книзі старого Холеру Цвілліка!

Останні слова загадкового дідуся Іван уже не чув, оскільки хтось ззаду сильно підштовхнув його в спину. Це був фокусник у трико. Він жестом вказав на білу автівку, яка зупинилася на дорозі за кілька десятків метрів від них, і потягнув Івана за собою. Вже за кілька секунд вони сиділи на задньому сидінні авто, яке мчало на повній швидкості містом.

За кермом сидів мовчазний рудоволосий парубок-велетень, який уважно вдивлявся в дорогу і голосно плямкав жувальною гумкою. Поруч із ним — красивий стрункий брюнет у попелястих окулярах і сірому капелюсі. Через кілька хвилин брюнет обернувся до Івана і промовив низьким баритоном:

— Ви шукали Казкарське підпілля? Вітаю, ви його знайшли.

* * *

Вони зупинились далеко від великих житлових районів міста, у спорожнілому селищі східної околиці, серед покинутих мовчазних будинків, подвір’ями яких тинялися лише здичавілі тварини. Брюнет першим вийшов із машини і відчинив дверцята Іванові. За ним виліз худорлявий фокусник. Але чоловік у сірому капелюсі взяв Івана під руку й дав зрозуміти, що має намір поговорити з ним наодинці. Вони відійшли від автівки на кілька метрів.

— Отже, до нас дійшла інформація, що ви шукали Підпілля. Я — Рем, один із його керівників, точніше — головний саме у цьому місті. Звичайно, це не справжнє моє ім’я, а лише псевдо, бо у наш час існувати і діяти без псевдо просто небезпечно, Ну, ви, як літератор, повинні це розуміти, — Рем стояв навпроти Івана майже впритул.

— Можу сказати, що ми трохи знайомі з вами — заочно, — продовжував Рем, — Ваша казка про фею з оранжевим волоссям є однією з настільних книг серед підпільників. Особливо у нашої жіночої половини. Ми всі читали вашу книгу, і я радію, що маю честь познайомитися з її автором особисто. Мабуть, мені позаздрило б зараз багато ваших прихильників. Ми не були з вами знайомі, але ми стежили за вами — тримали у полі зору, як потенційного і активного учасника нашого руху опору. І ми були б дуже раді, якби ви приєдналися до наших лав, бо такі творчі і талановиті люди нам потрібні, як повітря! Втім, ми про це ще неодмінно поговоримо, колись потім, а зараз я хотів би все-таки почути від вас, навіщо ви розшукували нашу організацію, — чоловік пильно подивився на Івана.

— Якщо ви так обізнані у моїх справах, то, напевно, ви й самі знаєте, що сталося кілька днів тому в будинку, де я ще донедавна жив, — якось неохоче озвався Іван.

— Так, звичайно чув! Більш того, ми всі захоплюємося вашою мужністю і героїзмом. Вчинити збройний опір таємним агентам, вбити кількох з них, а потім ще й вислизнути з-під самого носа цілої спецбригади — це гідне найвищої поваги. Ми всі пишаємося вашим вчинком!

— Я був там не один. І я особисто нікого не вбивав.

— Це вже не важливо. За вашу голову і голови ваших друзів оголошено пристойну винагороду. Зізнаюся, коли вперше оголосили винагороду за мою голову, я дуже пишався. Але згодом... Ну, це все надто серйозно. Ви ж розумієте?

— Вони забрали мій рукопис. Я почав нову казку. Мені потрібно її повернути. І саме це є для мене серйозним і важливим.

— Справді? Писати новий твір у такі моторошні часи — це ще один гідний вчинок. Але ж на те ви й письменник. Я так розумію, ви шукали нас, аби ми допомогли вам у поверненні рукопису?

— Саме так. Мені порадила Софія… Це моя подруга… Вона…

— Я знаю Софію! Ми знайомі вже багато років. Мало того, колись ми були… Але це не має стосунку до нашої справи. Як казав мій вчитель, важливим є тільки те, що турбує тебе саме зараз. Отже, давайте подумаємо разом, яким чином ми могли б вам допомогти. Можливо, ваш новий твір сприятиме відродженню серед людей цікавості до казок як таких, а отже, це могло б спровокувати потужну хвилю невдоволення нинішньою політикою уряду. Власне, це і є головною метою нашого руху. Іншими словами, ви можете стати каталізатором подій, до яких ми вже давно готуємося. З нашого боку ми надамо вам всю можливу допомогу — засоби пересування, підроблені документи, інформацію про те, де слід шукати ваш рукопис, потрібних людей. Навзаєм ми просимо вас дописати свій твір і стати нашим речником серед народу. Себто, потрібна тільки ваша згода на співпрацю. Разом, я думаю, ми зможемо повернути ваш рукопис. І навіть більше: ми зможемо повалити цей режим і встановити нашу владу, за якої казки стануть найціннішим народним надбанням. Ви згодні?

Чоловік в окулярах зняв лайкову пальчатку і простягнув Іванові випещену руку. Іван повагався кілька секунд і потис її. Рем задоволено хитнув головою і рушив до авто, біля якого нервово підстрибував від холоду фокусник у трико.

— До речі, знайомтеся. Це — наш активний агент і провокатор, у доброму розумінні цього слова, Гелій на прізвисько Гармидер. Ви вже бачили його сьогодні у дії. Це далеко не всі його таланти, але основна його місія — відвертати увагу, збирати корисну інформацію, наводити поліцію на фальшивий слід та інше. Зі своїм завданням він справляється просто блискуче! Він залишиться з вами, як представник