Кілька років зими - Валентин Терлецький

— Я не можу. Я нічого не пригадую. Це кінець.

— Неправда! Ви все зможете. Адже це потрібно людям, дітям, і вам самому також! Ви навіть не розумієте, якої сили має бути ваш твір. Можливо, він врятує наше суспільство від остаточної загибелі, поверне нам віру в людей, у світло, в казку! Ви чуєте мене?

— Це не можливо. Все втрачено.

— А я кажу: ні! Все тільки починається. Ми з вами неодмінно повернемо ваш рукопис! Так-так, ми його повернемо! Ваша казка — це потужний і вкрай необхідний для всіх крок назустріч майбутньому. Нашому спільному майбутньому!

Іван подивився на Софію з вдячністю, хоча в душі чомусь не вірив у можливість повернення свого твору. Але її слова все-таки запали йому в серце, роздмухали у ньому вогник надії. І він посміхнувся сам до себе — так, як усміхаються приречені на страту праведники.

— Єдине, що я хотів би зараз знати, яким чином вони довідалися про те, що я пишу цей твір, — сумно промовив Іван, дивлячись на вогонь.

— Це їм повідомила ота стара потвора, оте стерво — моя жінка, — озвався раптом зі свого кутка Григір.

Іван із Софією здивовано обернулися до Григора, який ніби щойно прокинувся після довгого важкого сну.

— Так, це саме вона повідомила шпиків. Певно, вона побачила, що ти щось пишеш, коли заходила минулого разу за мною. А потім ще й я бовкнув, що ти письменник… Це я винен у всьому, що сталося! Я розказав жінці про тебе, я ховав у тебе того триклятого ровера, я повбивав отих людей. Що я наробив?!! І як мені тепер бути?..

Іван підвівся і підійшов до Григора. Велетень закрив обличчя долонями у брудних пальчатках і схлипував, ніби мала дитина. Навіть діти біля вогнища боязко зиркали на того, хто несподівано повернувся зі свого мовчазного забуття.

— Ні в чому ти не винен! Напевно, так мало статися, це доля. А проти неї не попреш. Рано чи пізно все одно хто-небудь довідався б про мої письменницькі вправи і настукав би на мене. Та я, власне, і не приховував нічого. Я просто намагався написати нову казку, яка б, можливо, комусь допомогла. А можливо, все це — самообман, і нікому мій твір не потрібен насправді. Хтозна…

— Ми повинні повернути твій рукопис! Ні, це я повинен його повернути, бо це через мене все так сталося! — раптово вибухнув Григір і різко зірвався на ноги. — Перед усіма вами я даю слово, що поверну Іванові рукопис. Чого б це мені не коштувало. Хай начуваються, гади! Тепер я вже знаю, як це зробити, — при цих словах Григір красномовно дістав з-під свого подертого саморобного пончо того самого металевого прута.

— Він говорить правду, Іване. Ми повинні дістати твою книжку. Це справа честі, — озвалася Софія і теж встала. — Принаймні спробуємо, як спробував ти повернути у цей світ казку. Це потрібно усім нам, і їм також, — Софія вказала на дітлахів біля вогнища, що з насторогою прислухалися до розмови дорослих.

У Івана від хвилювання стислося горло.

— Гаразд. Ми спробуємо це. Я не знаю як, але спробуємо, — тихо, але чітко вимовив він і тієї ж миті усвідомив, що відтепер і сам твердо вірить у свої слова…

Ранок видався сніжним і сонячним. За ніч нападало ще більше снігу, який тепер вигравав під променями усіма барвами і начебто світився зсередини. Вітру майже не було, мороз був слабеньким, тому скрізь на вулицях гуляли дорослі з дітьми.

Іван обережно прослизнув повз кілька похмурих патрулів поліції, які чергували ледь не на кожному перехресті, і потрапив до найближчого парку, що причаївся поміж обдертих і почорнілих від часу і непогоди багатоповерхівок. Тут було велелюдно — діти вовтузилися в снігу, батьки спостерігали за їхніми забавами. Щось видавалося Іванові неприродним, наче він спостерігав не справжнє міське життя, а якусь пародію на нього, якусь невдалу виставу аматорського театру, від споглядання якої робилося незатишно, навіть моторошно. І раптом він зрозумів, у чому справа — ніде не було чутно дитячого сміху, жартів чи радісних вигуків. Діти у повній тиші мляво борсалися у снігу, задавалося, вони просто змушені це робити, механічно, без особливого бажання і запалу. Єдиною втіхою від цих занять було усвідомлення неодмінного їхнього завершення.

Іван спустився бічними сходами до парку. За порадою Софії він шукав тут людину на прізвисько Холера Цвіллік. Утім, знайти цього дивного діда було не важко — звуки його гармоніки були чи не єдиними, що оживляли мовчазний, хоча і наповнений людьми парк. Одягнутий у мальовниче лахміття, дідусь сидів на дерев’яному стільчику, грав якісь чудернацькі мелодії і підспівував щось собі під ніс надтріснутим голосом. Його дивакуватий вигляд чомусь нікого не цікавив, діти та їхні батьки обходили його стороною, а поліцейські патрулі, вочевидь, не сприймали всерйоз, тому й не чіпали старого.

Іван обережно підійшов до дідуся і, аби не привертати зайвої уваги, зробив вигляд, ніби щось роздивляється на снігу. Холера Цвіллік дограв свою чергову мелодію, голосно хекнув, потер долонею об долоню і обернувся до Івана.

— Чоловіче, я бачу, що ти хочеш у мене щось запитати. То питай, не соромся, поки старий Цвіллік ще може тобі відповісти.

Іван підійшов ближче і тихо сказав:

— Мені порадила звернутися до