Кілька років зими - Валентин Терлецький

Від ніг до голови закутаний в чорне лискуче сукно, з якого визирала лише маківка абсолютно безволосої, великої, нестандартної голови, що більше нагадувала велетенський плід екзотичного дерева, цей двометровий чоловік стояв у кутку напівтемної кімнати і лише блискав довкола чорними, як нічне беззоряне небо, і колючими, як голки, очима. Якби не відблиск його голого черепа, цю постать можна було б сприйняти за незграбну жахливу тінь, якими, зазвичай надвечір, сповнюються не дуже привітні приміщення.

До кімнати увійшли двоє, що неголосно розмовляли — Міністр із боротьби із казкарством та його колега. Перший лякливо озирався на всі боки, другий лише іронічно посміхався. Міністри зупинилися навпроти тіні й вмовкли.

— Ось він — знаменитий Жало. Подальші рекомендації, я думаю, будуть зайвими. Аби не заважати конфіденційній бесіді, я вас ненадовго покину, — колега Міністра боротьби із казкарством підбадьорливо поплескав того по плечі, ще раз цинічно посміхнувся і вийшов із кімнати.

Міністр одразу кинувся до столу аби увімкнути настільну лампу, але крижаний голос за його спиною спокійно проговорив:

— Цього не треба. Люблю темряву. Так легше домовлятися.

Міністр зупинився на півдорозі і завмер, бо не мав сміливості обернутися до співрозмовника.

— Перейдемо одразу до справи. Ваш колега сказав, що ви потребуєте допомоги у вирішенні однієї проблеми. Ви називаєте мені проблему, я називаю вам вартість її вирішення.

— Так… Є одна проблема… Досить болюча для всієї держави, — почав трохи сміливіше міністр, бо намагався швидше призвичаїтися до темряви.

— Отже, я чекаю, говоріть швидше.

— Це так зване Казкарське підпілля. Ви, напевно, чули про нього. Вони створюють нам купу проблем і незручностей. А найгірше те, що ми і досі майже нічого не знаємо про його лідерів, про їхні бази і тим більше — про їхні подальші плани. Вони дуже дошкуляють усім нам, а впоратися з ними ми, наразі, не можемо. Тому й вирішили звернутися… до вас.

— Ви хочете, аби я ліквідував усе підпілля?

— Так… Ні… Як це вам пояснити… Ми хочемо раз і назавжди прибрати цю проблему, аби про це підпілля й згадки не зосталося.

— Звичайно, я можу вирішити будь-яку проблему, вся справа у вартості моїх послуг.

— Так-так, я розумію, що завдання не з легких. Треба спочатку їх вистежити, знайти лідерів, потім з’ясувати…

— Це вже мій клопіт, що і як треба робити. Назвіть терміни виконання місії.

— Ну, бажано, аби до кінця місяця…

— Зрозуміло. Тепер мої умови. Ви ніяк не повинні перешкоджати будь-яким моїм діям. Мені потрібна перепустка, яка б дозволяла проходити без зайвих питань навіть у найсекретніші установи і об’єкти держави…

— Але, стривайте…

— Ні, це ви стривайте! Перепустку вже завтра передасте своєму колезі, який привів вас сюди. І останнє — мій гонорар. Гроші мають бути переказані вже сьогодні за вказаним рахунком. Суму там також позначено, — Жало вперше за всю розмову поворухнувся і простягнув міністрові невеличкий папірець.

Міністр примружив очі, але нічого не зміг розгледіти. Тоді він підійшов до столу і ввімкнув лампу. Поглянув на цифри і від несподіванки закашлявся, а потім обернувся назад, але його співрозмовник уже зник.

До дверей Іванового помешкання знову постукали, але не так обережно, як гості, що хочуть зробити господареві приємний сюрприз, а невблаганно і наполегливо. Іван нервово підвівся з-за столу, підійшов до дверей і відчинив їх. Його одразу нахабно відштовхнули вбік, і до квартири ввалилося кілька незнайомих чоловіків у темних плащах і капелюхах. За ними, ніби до себе додому, із переможним виглядом вплила, запінена власною злобою, дружина Григора Заливахи.

— Так, це він, письменник. А пише свої побрехеньки він отам у кімнаті, за столом. Впевнена, що це та сама потворна гидота, якою намагаються спокусити наших діточок! — загула вона неприємним низьким голосом.

Люди у плащах впевнено пройшли до кімнати, обступили робочий стіл; один із них обережно взяв до рук розкритого Іванового зошита. Тільки зараз письменник зрозумів, що коїться щось неправильне, і кинувся до цих людей. Його одразу ж збили з ніг двома влучними ударами, він скорчився від болю і відповз у куток кімнати. Тим часом інші незнайомці почали нишпорити на його столі, у книжкових шафах, комодах, вони зазирали навіть під ліжко і копирсалися в брудному одязі у ванній.

— Це обшук? Покажіть судову постанову, або забирайтеся геть! — вигукнув Іван, але одразу ж отримав ще два сильних удари в обличчя.

— Так тобі й треба, писако недорізаний. Не треба було допомагати цьому лантуху з гімном, Григору. А тепер отримуй по заслузі, недоноску, — гриміла над його вухом жінкоподібна істота з великою ґулею на носі.

Люди у плащах швидко зібрали всі папери в один великий чорний мішок і мовчки рушили до виходу. В кімнаті зосталося лише двоє з них.

— Одягайтеся. Ви поїдете з нами до встановлення ступеню вашої вини, — проскрипів невеличкий чоловічок у чорних шкіряних пальчатках. Другий — здоровенний гевал з пошрамованим обличчям — байдуже роздивлявся навколо.

Іван підвівся, обтер