Кілька років зими - Валентин Терлецький

Ніхто не знав, коли науковці спали, і чи спали вони взагалі. Зранку вони вже сиділи на улюбленій веранді, пили чай і грали в шашки. Увечері вони залишалися останніми, хто ще не лягав спати, і тихцем вели свої таємні розмови. До них звикли настільки, що іноді просто не помічали, а вони від цього аніскільки не страждали, бо удвох почувалися найкраще.

Софійка також не пам’ятала, коли вона вперше побачила дивних науковців. Напевно, ще в ранньому дитинстві, бо вони були одним із найперших її спогадів — усміхнене вузькооке обличчя професора химеристики і худорляве сивочоле обличчя кандидата потойбічних наук, який ніколи не посміхався, проте зовсім не видавався суворим. Так, Софійка знала їх з дитинства, але як вона сама з’явилася у Домі, цього вона не відала. І не було того, хто б їй про це розповів. Науковці ж на цю тему говорити не хотіли, а може, й нічого не знали теж. Та Софійка особливо цим і не переймалася. Вона почувалася повноправною господинею Дому, і Дім слухався її, підкорявся її найменшим забаганкам, й інколи здавалося, що цей Дім навіть любив Софійку. Втім, її любили всі.

Софійка також любила всіх. Та особливо їй подобалося дивитися у вікно, біля якого могла сидіти годинами. Мовчки спостерігала, тихо зітхала, і лише зрідка всміхалася невідомо чому. Напевно, про щось мріяла, як всі дівчатка в її віці. І тоді її великі блакитні очі ставали схожими на море літнього ранку, коли сонечко тільки-тільки прокидалося, і його перші несміливі промінці лоскотали смарагдову поверхню лагідного моря, що тяглося пухнастими хвильками, наче долонями, назустріч сонцю. Такими були її очі.

Сьогодні вона відчула, що нарешті прийшов час для визначних подій. Вона ще змалечку цього очікувала, щодня і щоночі вимріювала цей благословенний день. І сьогодні вона відразу відчула, що настала пора для чогось незвичайного. Напевно, це і було те, про що вона мріяла годинами біля вікна. Ці кольорові хмари, що зранку танцювали на небі, а потім закрили весь обрій, від краю до краю. Цей шалений бенкет барв і невідомої небесної музики, що звучала десь зверху і відгукувалася луною в її трепетній душі.

Софійка побігла далі просторими світлими кімнатами, сповіщаючи світ про свою радість. І Дім радів разом із нею. Дім випромінював тепло і світло, відчиняв назустріч своїй хазяйці всі двері, завбачливо підставляв під її ніжки рипучі сходи, випереджав її радість потужною луною, що підхопила її ніжний голосок, потроїла й розкидала численними великими кімнатами Дому і наповнила їх веселим сміхом. Дім враз ожив, заворушив старими дерев’яними кістками, зарухався, почав пританцьовувати у такт маленьким ніжкам Софійки.

Дім стояв на березі лагідного моря під великою скелею, що заросла низенькими покрученими деревцями і товстим шаром темно-зеленого моху. Він вріс у скелю і став з нею одним цілим. Вхід у Дім знайти одразу було важко. Він ховався у скелі, затінений кількома деревами і великою чорною брилою, що нависала зверху, і спершу здавався схожим на печеру. Насправді, це були звичайні двері. Кожен, хто входив у Дім, одразу потрапляв до широкої, але темної вітальні з єдиним великим вікном, що виходило на піщаний берег. Темно було тому, що це вікно також охороняло кілька дерев-карликів, і сонце сюди майже не пробивалося. Заставлена старовинними меблями, вітальня закінчувалася гвинтовими сходами наверх. Другий поверх складався з кількох великих і просторих кімнат, що слугували спальнями для гостей Дому. Кімнати були з окремими виходами до широкого коридору, який мав замість зовнішньої стіни одне суцільне вікно з видом на море. Тут-таки був вихід на веранду, де полюбляли сидіти дивні науковці, а з веранди гвинтові сходи вели до невеликого внутрішнього дворика, огородженого природною стіною з трьох великих брил. У дворику росли вічнозелені колючі рослини, а посередині стояв розвалений камін. Хто, коли і для чого побудував його просто неба, не знав ніхто, проте мешканці Дому ввечері залюбки розводили в ньому вогонь і сідали довкола у старі поламані фотелі. Оце і був увесь Дім, що самотньо стояв на цьому піщаному березі й вдивлявся великими очницями вікон у блакитну морську далечінь.

…Я люблю бувати у Домі. Завжди повільно йду вздовж берега, уважно роздивляюся знайомий пейзаж — нескінченні піски, з-під яких подекуди поросли самотні покручені рослини, велику скелю зі врослим у нею будинком, і, звичайно, море, що приємно шурхоче лазуровими хвилями, наче підлещується до нового прибульця. Тут я відчуваю спокій і душевний затишок. Наче й не було нічого поганого й тривожного вчора, коли я перебував далеко звідси, у хворій метушні великих міст. Усе одразу відступає, затуманюється, стає незначним, втрачає сенс і вивітрюється, наче непотрібний порох. Є тільки цей Дім із його таємничою вечірньою тишею й особливим духом нескінченного відпочинку, навіть якогось забуття, що, за бажання, може ніколи не скінчитися. Може, так і треба? Забутися назавжди, залишитися тут, відростити довгу бороду і волосся, самому на свій смак пошити одяг, навчитися грі на старій лютні, що висить на стіні у вітальні. Ходити потім цими пісками, дивитися на море, залазити на скелю, милуватися вранішнім сонцем, що полощеться у прохолодних хвилях. А може, колись і самому вийти у відкрите море на старому баркасі, якого бачив за скелею, і не повернутися вже ніколи більше? Втекти від себе й від світу?

Я підходжу до коротенької алейки, що веде до входу в будинок. Миршаві вічнозелені деревця сплелися кронами над доріжкою попід скелею і утворили живий коридорчик. Доводиться нахиляти голову, аби не зачепитися за їхнє віття. Підходжу до брили, що утворила справжній піддашок над непомітним здалеку входом. Відчиняю важкі різьблені двері й одразу потрапляю зі світла у темну вітальню, де пахне старими речами, книжками і чимось до сліз рідним і незбагненним водночас. Тут я зупиняюся на довше. Люблю роздивлятися старовинні меблі попід стінами вітальні. У цих сервантах і буфетах зберігається безліч різних речей, біля яких я можу простояти довгі години і не помічати, як спливає час. Статуетки, дивні фігурки, попільнички, ляльки, дудки і сопілки, чашки й тарілки, годинники, гральні кості й карти, медальйони, люстерка, підсвічники, ладанки, якийсь одяг, книги, прикраси, чорнильниці, коробочки, фляжки, люльки, горнятка, старі фотокартки, альбоми, і ще якісь зовсім невідомі мені речі. Їх тут повно, бо кожен відвідувач