Кілька років зими - Валентин Терлецький

Уже три доби Іван шалено, люто писав. Відходив від письмового столу лише за крайньої потреби. Творча наснага повернулася до нього із новою, небувалою досі силою. Сторінка за сторінкою, він працював, ніби у гарячці, не помічав навіть, як спливають за вікном дні і ночі. Він не їв, не пив, не спав, навіть не курив, а лише літав уявою ген за обрій, туди, куди вела його зараз розбурхана і спрагла потреба творити, і де він почувався щасливо та впевнено. Шляху назад у нього вже не було…

Софійка відчинила вікно й визирнула на вулицю. Її погляд одразу ковзнув по хмарах.

— Вони вже тут, — промайнула думка, і Софійка всміхнулася.

Вона довго милувалася цим дивовижним видовищем — танком хмар. Вони перекочувалися по небу, ніби хвилі, важкі, пухнасті, могутні. Вони грали велетенськими м’язами, пульсували, надималися, мов вітрила, перетворювалися на дивовижних птахів із химерними напівлюдськими обличчями, раптово розповзалися на всі боки, знову збиралися докупи, клубочилися, втікали з неба до землі. Здавалося, небом пересувається численна кіннотна, яка здійняла куряву над землею, аби не було видно знизу її чудернацьких воїнів, що скачуть на дивних крилатих конях. Небо враз заграло безліччю кольорів — від темно-сірого до малинового в зелених розводах, і ці кольори щосекунди мінялися місцями, змінювалися, переходили одне в одного, наповнювалися новими відтінками, випромінювали якесь дивне світло зсередини. Це свято кольору і руху наближалося, і його не можливо було зупинити, тому що не можливо зупинити вічність. Цей таємничий дим миттєво поглинув усе навколо і насувався на світ, як неминуче пророцтво.

Софійка сміялася цим хмарам, простягала до них руки, наче намагалася встигнути ухопити щось важливе, що буде потім тримати вічно. Принаймні у серці, у погляді, в душі. Софійка знала, що тепер її життя зміниться, все піде по-іншому, тому що «вони вже тут».

Вона залишила вікно прочиненим, а сама радісно побігла просторими світлими кімнатами цього незвичного Дому. Вона підстрибувала від щастя, наспівувала якусь веселу мелодію й долонями підкидала догори невидимий м’ячик. Вона бігла поділитися новиною з двома дивакуватими квартирантами-науковцями, які, напевно, зрозуміють її піднесений стан.

Вона знайшла їх, як завжди, на їхній улюбленій маленькій веранді, що нависала майже над самим морем, зручно розташована на великому, зарослому мохом камені. Професор химеристики і кандидат потойбічних наук звично грали в шашки і зосереджено обмірковували кожну комбінацію. Коли Софійка підбігла до веранди, професор якраз збирався зробити свій хід, а тому високо підняв вказівний палець, застерігаючи дівчину від вигуків. Софійка зупинилася й зачекала, доки професор стукне білою шашкою по дошці й зробить нарешті свій хід. Тепер можна поділитися новиною.

— Професоре, кандидате! Вони вже тут! — вигукнула дівчина і залилася іскристим сміхом. Обидва науковці мовчки дивилися на неї, допоки вона не підбігла і не поцілувала кожного з них у щоку. Лише тоді першим озвався професор химеристики:

— Нарешті твоя мрія збулася! Вітаю!

Кандидат потойбічних наук підсунув вказівним пальцем на носа круглі окуляри, і мовив:

— Цього слід було чекати! Я теж приєднуюся до привітань пана професора.

Софійка ще раз сплеснула долонями, і побігла назад до вікна. Професор химеристики подивився услід дівчинці, і зітхнув:

— Дочекалася свого таки. Ну нехай. Може, тепер вона буде щасливішою?

Кандидат потойбічних наук промовчав, бо був німецької вдачі небагатослівним. Чорний, завжди випрасуваний одяг, круглі окуляри, сиве, зачесане назад, волосся, спокійний погляд і повільні рухи видавали в ньому врівноваженого і впевненого у собі чоловіка. Він і був таким насправді, на відміну від свого непосидючого колеги. Професор химеристики, за походженням китаєць, був невизначеного віку, а отже, поведінки непередбачуваної. Часом галасливий, часом задивлений в себе, він щохвилини змінювався, і ніяк не нагадував представника давньої мудрої цивілізації. Це відбивалося і в його одязі — вічно пожмаканому і, вочевидь, завеликому для невисокого китайця. Але удвох вони чудово знаходили спільну мову, бо були разом невідомо скільки часу — вони й самі вже про це не пам’ятали. Точніше, вони пам’ятали себе лише з того часу, як оселилися в цьому Домі на березі моря, а що було раніше — те вже давно не цікавило обох дивних науковців. Та, по суті, не цікавило й інших мешканців Дому, оскільки тут не було прийнято без зайвої потреби розпитувати співрозмовника, і ніхто, зазвичай, сам не нав’язував своїх спогадів іншим. Бо сюди потрапляли (саме так — потрапляли) відпочивати від усього, що тривожило раніше в іншому світі. Тут, на березі моря, під горами, все те зайве, вчорашнє, здавалося не потрібним і не важливим. Відлік часу ніби починався тільки тут, у цьому Домі, а раніше ніякого іншого часу взагалі не існувало. Всі, хто потрапляв сюди, вже не думали про минуле, вони жили тільки сьогоденням, і це було справжнім їхнім бажанням. Їх ніхто до цього не примушував. Це була добровільна відмова від усього, що заважало насолоджуватися життям в Домі. Так робили всі. Точніше, так виходило у всіх. Тому вони і відвідували цей Дім.

Професор химеристики і кандидат потойбічних наук були найдавнішими мешканцями Дому. Коли вони тут з’явилися, вже ніхто не пригадував. Мабуть — жартувала Софійка — вони жили тут завжди. Напевно, воно так і було. Принаймні, самі науковці цього не заперечували, а іншим, за великим рахунком, було однаково, скільки тут мешкають ці диваки, що постійно роблять лише дві речі — грають у шашки і розмовляють про дивовижні й незрозумілі наукові сенсації. Вони стали невід’ємною часткою цього Дому, його доповненням, постійною ознакою.