Кілька років зими - Валентин Терлецький

Дому залишав на згадку щось своє, а може, ці речі з’явилися тут ще більш дивним способом. Хтось казав, що майже половину цих предметів знайшли на березі моря. Вода повертала людям колись у них відібране. Хто зна? Напевно, вони тут комусь потрібні, якщо їх ніхто не викидає. А наді мною вони чомусь мають незрозумілу владу: не відпускає мене магічна сила цих загублених чи залишених свідомо речей.

Роздивляюся ці предмети й ніби потрапляю в якийсь невідомий людству вимір, де минуле, теперішнє і майбутнє зливаються в єдиний вир почуттів. Вони враз налітають на мене, захоплюють у полон спогадів, і колишніх, або незвіданих ще, переживань. Цей вихор кидає мене в різні боки, грається мною, наче однією з тих забутих дрібничок за склом сервантів, і нарешті засмоктує у вирву багатовимірної пам’яті. Я одразу гублюся в могутніх потоках спогадів і думок, і цей водоверть повністю заволодіває моїм тілом і моєю душею. Я непритомнію, хоча залишаюся стояти на ногах. Я не відчуваю себе в цьому просторі, тільки десь там — за видимим і відомим мені колом звичних понять.

Але особливо мою увагу привертає дивна картина, що висить на стіні між старовинними сервантами. Її колись привезли із собою двоє постійних мешканців Дому, з якими я здавна товаришував — двоє не зовсім звичайних науковців, що жили тут невідомо скільки. Вони розповідали мені, що цю картину написав невідомий художник спільно з дощем. А потім той митець зник безвісти, добровільно відійшов у небуття. Тим самим він хотів довести світові справжню сутність мистецтва, яка, на його переконання, полягала в повному зреченні від усіх благ цього світу й остаточному розчиненні у порожнечі. Картина являла собою чудернацьку мішанину всіх можливих і неможливих фарб, сплетених між собою у фантастичних візерунках. І якщо дивитися на неї довго і уважно, можна побачити довгий, освітлений яскравими вогнями тунель, що веде у безкінечність, і почути заспокійливі звуки дощу, що падає десь там, у глибині картини. Науковці також казали, що почути ці звуки і побачити тунель дано не кожному, а лише тому, хто пізнав сенс свого буття. Біля цієї картини я можу стояти дуже довго, допоки хтось не знайде мене і не розбуркає. Лише тоді я приходжу до тями і згадую, навіщо сюди прийшов. Правда, я все одно повертаюся згодом до цих речей і цієї картини, знову і знову опиняюся у вихорі власних спогадів. Здається, таким чином я очищую душу, а може, це мені тільки ввижається.

Цього разу я пробув у вітальні довше, ніж зазвичай. Тому що Дім був майже порожнім. Окрім Софійки і двох дивних науковців тут більше нікого не було. Напевно, я потрапив у той проміжний період, коли попередні гості вже роз’їхалися, а нові ще не заселилися. А може, ніяких гостей взагалі тут не було? І не буде? Так навіть краще. Я ж хотів побути хоч трохи на самоті.

Мене знайшла і відвела нагору радісна Софійка, яка сьогодні трохи не літала над підлогою. Щось дивне трапилося з чарівною хазяйкою Дому, бо я раніше не бачив її такою піднесеною. Вона міцно схопила мою руку і майже силоміць перетягла на другий поверх, де гуляв шалений протяг. Я зрозумів причину — всі кватирки й вікна довжелезного вікна-стіни були розчинені навстіж, і в них лилося море. Звідусіль лилося море і небо. Софійка сміялася, підштовхуючи мене до вікна.

— Подивись! Вони вже тут! — прошепотіла вона.

Я обережно визирнув назовні. Дивні кольорові хмари клубочилися небом, розфарбовували обрій у веселкову палітру. Я ніколи раніше не бачив нічого подібного! Що це — зорова галюцинація, чи казкова реальність? Навіщо, для чого, кому?

Софійка зрозуміла мої питання і раптово обійняла мене за шию.

— Не питай нічого. Так треба, — знову прошепотіла вона.

Я кивнув головою на знак згоди.

— Я рада тебе бачити, та ще й у такий день! — сказала вона, і швидко відсторонилася. — Ти ще не привітався з паном професором і паном кандидатом! — вигукнула вона.

Я розсміявся.

— Йдемо, я проведу тебе. Вони, як завжди, грають в шашки, — вона владно взяла мене за руку й потягла до веранди.

Науковці зустріли мене, як завжди, привітно. Професор химеристики і кандидат потойбічних наук саме закінчили чергову партію в шашки, і тепер зосереджено вдивлялися в небо, вкрите кольоровими хмарами.

— Вітаю вас, друже мій! — підхопився з низенького стільця професор химеристики. — Не повірите, але ми з паном кандидатом згадували вас три дні тому. Вже почали нервувати, чому в цьому році вас не видно. Радий, дуже радий! — він потис мені руку.

— Приєднуюся до слів пана професора, — пробуркотів кандидат потойбічних наук. — Дійсно, ми говорили про сутність вашої потенційної відсутності в Домі. Але ви випередили нас із нашими недолугими висновками, бо з’явилися. Вітаю, — кандидат теж простягнув мені руку.

Я обійняв обох науковців і присів поруч із ними на низенький стілець. Їхні погляди знову спрямувалися в небо. Я також поглянув у той бік.

— Що ви про це думаєте, шановний друже? — спитав професор.

— Не знаю. Я такого раніше не бачив, — чесно відповів я.

— З точки зору традиційної науки — це нонсенс, — сказав кандидат потойбічних наук.

— Але ж ми є представниками якраз нетрадиційної науки! Тому для нас не повинно бути особливих загадок у цьому феномені, — відповів професор.

— Так-так, не повинно. Але вони є, мушу констатувати, — озвався кандидат.

— Послухайте! — раптово перервала їхню суперечку Софійка.

Ми всі разом замовкли і почали дослухатися до дивних звуків, які долинали з неба, точніше, звідти, звідки наповзали чудернацькі хмари. Із виразу облич своїх співрозмовників я здогадався, що вони раніше не чули подібного. Я упіймав себе на тому, що мій слух